У Серджент-Іні засідали двоє суддів — один з найвищого суду, другий з касаційного департаменту,— які мали розібрати силу справ, коли судити з кількості аторнейських клерків, що бігали в усіх напрямках з пачками паперів. Коли вони під’їхали до низької арки, яка править за вхід до Іна, містер Перкер спинився на хвилину переговорити з візником про плату та решту, а містер Піквік, відійшовши трохи набік від людського потоку, що вливався під арку й виливався спід арки, з цікавістю став роздивлятись навкруги.

Увагу його привернули три чи чотири обшарпані чоловіки, що доторкалися до своїх капелюхів, вітаючи багатьох аторнеїв і, здавалося, мали з ними справи, природу яких містер Піквік не міг угадати. Виглядали вони досить цікаво. Один був ставний і трохи кривий, у поруділому чорному сюртуці й білій нашийній хустці; другий — кремезний суб’єкт у такому ж костюмі, із великою рудою хусткою круг шиї; третій — маленький, висхлий, з прищуватим обличчям і зовнішністю п’яниці. Заклавши руки за спину, вони вешталися скрізь і час від часу, занепокоєно шептали щось на вухо якомунебудь джентльменові з паперами, який пробігав повз них. Містер Піквік пригадав, що, проходячи тут, він дуже часто бачив, як вони никають під аркою, і йому захотілося довідатись, до якого фаху належать ці темні людці.

Він саме збирався спитати про це Нембі, який стояв поруч і смоктав золоту обручку на своєму мізинному пальці, коли до них підійшов Перкер і, зауваживши, що не можна гаяти часу, повів їх у Ін. Дорогою до містера Піквіка наблизився кривий чоловік і, чемно доторкнувшись до свого капелюха, передав йому писану візитну картку. Не бажаючи образити його, містер Піквік узяв її й поклав у кишеню жилета.

— Ну, — сказав Перкер, повертаючись назад перед тим, як увійти до одної з кімнат, щоб пересвідчитись, чи тут його компаньйони.— Сюди, дорогий мій сер! А! а вам чого треба?

Останнє питання було адресоване до кривого, що, непомітно для містера Піквіка, приєднався до їхнього товариства. Замість відповідати, кривий знову, з усією можливою звичайністю, доторкнувся до капелюха і показав на містера Піквіка.

— Ні, ні! — посміхнувсь Перкер. — Ви нам непотрібні, дорогий друже; ви нам непотрібні.

— Перепрошую, сер, — сказав кривий.— Джентльмен узяв мою картку. Сподіваюсь, ви використаєте мене, сер. Джентльмен кивнув до мене головою. Я пошлюся на самого джентльмена. Ви кивнули, сер?

— Пху, пху, дурниці! Ви ж нікому не кивали, Піквік? То — помилка, помилка, — промовив Перкер.

— Джентльмен дав мені свою картку, — пояснив містер Піквік, витягаючи її з кишені. — Я узяв її, бо джентльмен, здалося мені, хотів цього. Правду кажучи, мені цікаво було б глянути на неї вільного часу. Я...