Дуже некомфортабельна кімната доглядача мала на той час єдину вигоду — крім містера Піквіка, в ній не було нікого. Отже, сівши на своє куценьке залізне ліжко, він почав вираховувати, скільки грошей заробляє за рік доглядач на цій брудній кімнаті. Математичні обчислення довели, що ця кімната прибуткова не менш, ніж цілий квартал будинків десь на околицях Лондона. Задовольнивши свою цікавість, містер Піквік почав обмірковувати, які принади могли спокусити муху, що повзала по його штанах, залетіти в тюрму, коли в неї було на вибір стільки вільного повітря, і прийшов до висновку, що муха збожеволіла. Встановивши це, він відчув, що хоче спати, а тому вийняв з кишені нічний ковпак, який завбачливо сховав туди ще ранком, насунув його на голову, ліг на ліжко й миттю заснув.

— Браво! Тепер на пальці, а тепер на п’яту. Піруеті Ловко, Зефірі Бий мене, сила божа, коли балет не твоя стихія. Вище! Ура! — Ці голосні викрики, супроводжувані вибухами сміху, збудили містера Піквіка з першого сну, того глибокого сну, коли, проспавши якісь півгодини, думаєш, що спав цілі три тижні, а то й місяць.

Викрики припинились тільки тоді, коли вся кімната здригнулась, шибки у вікнах задзвеніли, а ліжка підскочили вгору. Містер Піквік теж підскочив і в німому здивуванні дивився на сцену, що відбувалась перед ним.

Якийсь чоловік у зеленій куртці, коротеньких — до колін — плисових штанцях і сірих бавовняних панчохах виробляв найпонулярніші фігури матроського танцю з карикатурною й вульгарною грацією, що в сполученні з його убранням була невимовно смішна. Другий чоловік, п’яний, роздягнений сидів на ліжку і з надзвичайним чуттям виспівував, які міг пригадати, уривки комічної пісеньки. Третій, примостившись на краї одного з ліжок, з виглядом великого знавця плескав у долоні обом виконавцям і підбадьорював їх вигуками, що, як ми казали, збудили містера Піквіка.

Той третій чоловік являв собою чудовий зразок людей, яких в усій їх красі можна спостерігати лише в таких місцях. Іноді, в недовершеному стані, вдається зустріти їх коло стаєнь або в шинках, але ніде не розпускаються вони таким повним цвітом, як у цих теплицях, заснованих законодавством, здається, з єдиною метою викохувати їх.

Це був високий на зріст хлопець з оливкового кольору обличчям, довгим чорним волоссям і рясними, кущуватими бакенбардами, які сходились докупи під підборіддям. Він не носив нашийної хустки, бо цілий день грав у м’яч, і відкритий комір його сорочки показував бакенбарди в усій їх розкоші. На голові в нього був звичайний вісімнадцятипенсовий французький човнуватий ковпак із кричущою китицею, що дуже добре пасував до його бумазейної куртки. Його худорляві довгі ноги прикрашала пара штанів, що виявляли цілковиту симетрію частин його фігури. Недбало підтягнені шлейками та ще не зовсім застебнуті, вони низкою не ідеально гарних складок падали на пару черевиків, досить стоптаних, щоб виявити пару дуже брудних білих панчіх. Вся зовнішність цієї людини мала на собі печатку волоцюзства, якоїсь розпусної чепурності й безсоромного шахрайства.