— Дозвольте й мені мати честь, — подав свою руку джентльмен з бакенбардами.

— Дуже радий, сер, — сказав містер Піквік і, урочисто стиснувши простягнені до нього руки, знову ліг у ліжко.

— Мене звати Смангл, сер, — сказав чоловік з бакенбардами.

— Оо! — протяг містер Піквік.

— А мене — Майвінс, — сказав чоловік у панчохах.

— Надзвичайно приємно, сер, — сказав містер Піквік.

— Гм! — кахикнув Смангл.

— Прошу, сер, ви щось сказали?— спитав містер Піквік.

— Ні, нічого, — відповів той.

— А мені здалося, що ви вимовили якесь слово,— пояснив містер Піквік.

Все це було надзвичайно мило й люб’язно, і, щоб остаточно встановити добрі відносини, містер Смангл не один раз запевняв містера Піквіка, що дуже поважає почуття джентльмена. Це признання робило йому велику честь, бо, глянувши на Смангла, ніхто не подумав би, що такі почуття можуть бути зрозумілі для нього.

— Ви потрапили сюди через той заклад, сер? — спитав містер Смангл.

— Через який заклад? — не добрав містер Піквік.

— Через заклад... на Португальській вулиці... благодійний заклад... розумієте?

— О, ні; не через нього, — відповів містер Піквік.

— Незабаром виходите?

— Боюсь, що ні, — сказав містер Піквік. — Я відмовився платити відшкодування в одній справі, і через це й опинився тут.

— А! — зітхнув Смангл, — а мене занапастив папір.

— У вас була паперова крамниця? — наівно спитав містер Піквік.

— Крамниця? Нічого подібного. Хай вона згорить, та крамниця. Я настільки поважаю себе, що не став би торгувати. Ні, кажучи про папір, я маю на увазі векселі.