Розділ XXXVIII Як містер Піквік виконував свою місію і як з самого початку його підтримав несподіваний спільник.

Розділ XXXVIII

Як містер Піквік виконував свою місію і як з самого початку його підтримав несподіваний спільник.

Коні були подані рівно о дев’ятій, і, коли містер Піквік та Сем Веллер посідали на свої місця — перший усередину карети, а другий на лаві ззаду,— візник дістав наказ поспішати до аптеки містера Сойєра, щоб узяти там містера Бенджемена Елена.

Під’їхавши до дверей під червоною лампою та з вивіскою «Сойєр, наступник Нокморфа» і виткнувши голову з вікна карети, містер Піквік чимало здивувався, побачивши, що хлопець у сірій лівреї старанно зачиняє всі віконниці. Це було так незвичайно для ранкового часу, що вченому мужеві спало в голову відразу дві думки: перша, що помер якийсь сердечний приятель і пацієнт містера Сойєра; а друга,— що містер Сойєр збанкрутував.

— Що трапилось? — спитав хлопця містер Піквік.

— Нічого, сер,— відповів хлопець, розтягаючи рот на всю ширину обличчя.

— Все гаразд, все гаразд! — крикнув Боб Сойєр, раптом виходячи з дверей з маленькою засмальцьованою торбою в одній руці і з волохатим пальтом та пледом, перекинутим через другу.— Я теж їду з вами, старий приятелю.

— Ви? — здивувався містер Піквік.

Авжеж. І то буде шикарна подорож. Ось вам, Семі. Держіть! — Звернувши таким способом на себе увагу Сема, Боб Сойєр кинув йому торбу, яку Сем, захоплений його поведінкою, зараз же умістив під лавою. Потім містер Боб з допомогою хлопця втиснувся в пальто, що було мале для нього, підійшов до карети, встромив у віконце голову й гучно засміявся.

— Здорово вигадано; га? — скрикнув Боб, утираючи сльози рукавом пальта.

— Дорогий мій сер,— з деяким замішанням промовив містер Піквік.— Мені й на думку не спадало, що ви поїдете з нами.

— О! в тім то й штука,— радів Боб, хапаючи його за фалду фрака.— Оце саме й смішно.

— Смішно? — не погодився містер Піквік.

— Звичайно ж... залишити аптеку на призволяще; хай собі дбає за себе, коли не хоче дбати за мене.— І, пояснивши так феномен з віконницями, містер Боб Сойєр показав на аптеку й віддався нападові веселості.

— Невже ж ви такі нерозважливі, що кидаєте пацієнтів, які, певне, потребують вашої допомоги? — серйозним тоном дорікнув йому містер Піквік.

— А чому б ні? — і собі спитав Боб.— Я на цьому багато не втрачаю. Однаково ніхто з них ніколи не платить. І правду сказати,— конфіденціальним шепотом додав Боб,— для них це навіть краще. З ліків я майже вивівся. Придбати нові — в мене немає грошей. Отже, доводиться давати всім каломель, який декому може й пошкодити. Одне слово, все йдеться на краще.