Містер Бен Елен, що, опустивши голову на фут нижче колін, куняв за конторкою, раптом схопився, кинувся до містера Мартіна, засунув кулак під краватку мовчазного слуги з явним наміром зараз же задушити кого і з швидкістю, породженою відчаєм, почав здійснювати свій намір, виявляючи велику міць і хірургічні здібності.

Містер Мартін, що не любив говорити й не мав дару красномовності або переконливості, кілька секунд терпів цю операцію дуже спокійно і з задоволеним виглядом; побачивши ж, що вона загрожує привести в недовгому часі до наслідків, які не дозволять йому будьколи претендувати ні на платню, ні на посаду, ні на будьщо інше, пробурмотів щось докірливе й жбурнув містера Бенджемена Елена на підлогу. А що руки цього джентльмена заплутались у краватці слуги, то слідом за ним упав і він сам. Поки вони боролися, качаючись по підлозі, двері відчинились, і товариство збільшилось на двох нових гостей: містера Піквіка і Семюела Веллера.

Побачивши це видовище, містер Веллер зараз же подумав, що підприємство Сойєра, наступника Нокморфа, найняло містера Мартіна, щоб він уживав міцних ліків і дозволяв робити над собою різні експерименти або ковтав подеколи отруту, щоб довести вплив нових протиотрут, чи робив інші які подібні речі на користь медицини та на задоволення гарячого духу допитливості, що горів у грудях цих юних учених. Отже, і гадки не маючи втручатися, Сем стояв і дивився цілком спокійно, немов його дуже цікавили результати, які мала дати ця спроба. Не те містер Піквік. Він з властивою йому енергією зараз же кинувся до здивованих борців і почав просити глядачів розборонити їх.

Заклик вченого мужа збудив Боба, наче паралізованого шаленством свого друга. За допомогою цього джентльмена містер Піквік поставив Бена Елена на ноги. Містер Мартін, лишившись на підлозі сам, і собі підвівся та озирнувся навколо.

— Містер Елен,— сказав містер Піквік,— що тут у вас трапилося?

— Дурниця,— зневажливо відповів Бен.

— В чім річ? — звернувся містер Піквік до Боба Сойєра.— Занедужав він чи що?

Та раніш, ніж Боб встиг одповісти, Бен Елен ухопив містера Піквіка за руку і тоном глибокого жалю пробурмотів:

— Моя сестра, дорогий сер, моя сестра...

— А, тільки всього! — зрадів містер Піквік.— Ну, то, сподіваюся, ми хутко залагодимо цю справу. Ваша сестра, любий сер, ціла й неушкоджена, і я приїхав сюди спеціально, щоб...

— Шкодую, що мушу припинити такі інтересні балачки, як казав один король, розпускаючи парламент,— втрутився містер Веллер, зазираючи крізь скляні двері,— але тут ще один номер, сер. У тій кімнаті на килимі лежить якась поважна стара дама й чекає чи то на розтин, чи то на гальванізацію, а, може, і на яку іншу наукову штуку.