— Алло? Чому ти мовчиш?
— Усе гаразд. Гроші будуть. Можете не сумніватися. Майже сто відсотків. Хіба…
— Що — «хіба»? — У цьому запитанні, яке Зоряна насилу промовила, почувся жах перед майбутнім.
— Хіба раптом не стане мене самого, — криво посміхнувся Віктор. — Тільки це може перешкодити.
«Та чи не однаково мені — стане тебе чи ні? — уявилася одразу її відповідь. — Йдеться про Олега, а не про тебе. До того ж борги не треба буде повертати…»
— Не жартуй так, — натомість мовила вона. — Ти сказав щойно… Я… ще не вірю, невже це справді можливо. Завтра я відкрию рахунок… Я… буду чекати твого дзвінка.
— Добраніч вам.
— Добраніч тобі.
Тепер важко буде заснути. Другий дзвінок, той, який ще доведеться зробити за кілька днів, потрібно робити не напередодні справи, оскільки належить нормально виспатися. Тож доведеться відібрати з Олегового ліміту ще один день. Нічого, це в інтересах хлопця — адже Віктору знадобляться сили і ясна голова. У нього несподівано з'явилася несамовита впевненість, що зможе. Він вигадає, як вирвати ці гроші.
До того ж… можливо, це буде взагалі останній його дзвінок до жінки, задля якої він жив — жінки на ім'я Зоряна.
XXIX
XXIX
Телефон розколов тишу о другій годині ночі. Віктор мацав рукою по столі у повній темряві, не здатний збагнути, що там його немає — адже табло світиться під час дзвінка. Він скочив на канапі й тільки тоді помітив спалахи під нею. Це ж він там лишив трубку! Чомусь було відчуття, що це саме той дзвінок, на який обов'язково потрібно встигнути відповісти. Так воно й було.
— Привіт. Вітю, ти ще там?
— А де ж мені бути?
— Та я вже все гірше уявив собі… — Це був Лема. — Ти ж казав, що банк грабуватимеш.
— Ну, днів за три ти б мене дійсно вже не застав, — подумавши, сказав Віктор. — Збирався…
— Що — справді?! Невже ти справді вчинив би наліт?
— Справді. Тільки не на банк. Є інші плани. Я ж казав тобі — питання життя і смерті. А ти не віриш.
— Абзац… Вітю, нічого не роби. Я дістану гроші. Чуєш? Тільки не роби дурниць. Я тут знайшов крутих спонсорів, усе буде окей. Чуєш мене?