— Чую, — промовив Віктор, ще не цілком усвідомлюючи спросоння суть цієї заяви. — Коли?

— За тиждень, — відповів Тарас. — Розумієш? За тиждень. Швидше ніяк не виходить. Але буде — гарантія. Тільки не вчуди чогось. Ніяких банків, ніяких нальотів, я тебе прошу. Я знаю, що ти нарваний… Усе зробиться без того. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, — запевнив його Віктор. — Але це точно? Ти гарантуєш?

— Звісно! Я ж кажу. Сто відсотків. Ну хіба би…

Живі інтонації Тараса показали йому, що Лема на останніх словах виразно розвів руками. І власна фраза, промовлена нещодавно до Зоряни, одразу прийшла на згадку.

— Розумію, хіба б цегла на голову впала…

— Щось на зразок того, — погодився Лема, — але, я сподіваюся, цього не станеться.

— Коли маєш у кишені сто вісімдесят кусків зеленню, усе може статися, — сказав Віктор. — Давай обговоримо конкретний план. Я тебе зустріну там, де тобі зручно. Краще одразу з літака. І відразу можна буде пустити в хід гроші, щоб не тримати в кишені таку готівку.

— Ні-ні, не переживай, — заспокоїв його Тарас. — Це не твій клопіт. Мене тут і проведуть, і відвезуть… Таким не переймайся. Чекай мене вдома. Повикидай усі «пушки», маски й забудь шлях до криміналу. Домовилися?

— Звісно! — Зітхнув полегшено Віктор. — Ти не уявляєш, що робиш зараз для мене. Я до останнього не міг повірити, що ти мене покинув…

— Ну куди ж тебе подінеш! — продовжував патякати всенародний кумир — очевидно, був у доброму гуморі. — Сергійович би мені не пробачив твоєї втрати. А знаєш, яка була би сенсація? Віктора Ждана, в миру Середу, автора всіх пісень Тараса Леми, який тримався в тіні, взяли на пограбуванні банку такого-то… Газети б щонайменше тиждень товкли!

— Не знаю, як буду з тобою розраховуватися, — перервав ці балачки Віктор. — Але все поверну.

— Розраховуватимешся зі спонсорами, — вагомо промовив Тарас. — Серйозні люди. Доведеться тобі виходити з підпілля. Реклама й таке інше… Тепер Войтович загребе тебе, це вже точно.

— Ти і йому казав?

— А хто ж спонсорів знайшов? Тому готуйся до нашої команди по серйозному — бабло відробляти. Ну, до цього ще дожити треба. Як ти кажеш, з такими грошима й цегла на голову може впасти. Шутка! Все, до зустрічі! Па!

— Бувай, — промовив Віктор. — Чекаю тебе. Дзвони, коли що.

Голова йшла обертом. Напевно, це диво йому наснилося. Невже цей дзвінок був насправді? Віктор, потрусивши головою і вмившись, знову взяв телефон. Ось він, дзвінок від Леми, зафіксувався. Отже, не наснилося. Ось тепер точно заснути не вдасться. Невже все так і буде? Йому не доведеться ховатися. Не доведеться потім ховатися й Зоряні, адже така перспектива існувала, якби він зв'язався з цією «прикордонною» мафією. А так… Тепер він з легкою душею «з потрухами» продасться іншій «мафії» — попсовій, у якій лізе догори цей несамовитий Войтович. Нехай робить із ним, що хоче. Це вже не матиме значення. А він зможе бачити Зоряну. Принаймні, як раніше. Живитися світлом з її вікон. І зараз це було найголовнішим.