Але, чим далі, коні звільнювали бігу, дід Федорій опускав батіг, віз у звичайну колію входив, а пісня стихала. Стихала не тільки в селі, але і в молодих грудях хлопців, що, завівши її, думали заглушити все, що тільки може будитися в людини, яка покидає рідне село і йде на війну. Не було вже й для кого співати пісень. Село остало далеко позаду, сховане за сизу ранішню мряку, рідня і знайомі, хоч би й хотіли, не тільки не побачать новобранців, але й не почують їх.

Василь Склярський, що любив голосно і довго співати, затягнув ще раз, може, вдесяте:

Але ніхто якось не підхоплював, і він, докінчивши строфу, замовк.

Довкола, як оком сягнути, простяглися поля. Перед ким хвастатись голосом, кому показувати безжурність?! Хіба тим полукіпкам, що, надувшись мов сичі, порозсідалися на стернях…

Замовк Склярський — останній з цілого товариства, що не давався думам. Коні звільнили зовсім і пішли кроком… Гамірливий і рвучкий, мов зібраний потік, віз із новобранцями тепер затих і злагіднів. Присілася на нього задума, пісню зв’ялила, груди придавила і очі прислонила повіками.

Там, позаду, щораз то далі й далі остається за ними рідне село, з дорогими і коханими, з усім, що радувало і веселило, з усім, що було не для одного з них цілим світом…

На сході вже давно палахкотіла сонячна заграва. Чим ближче до неї, тим більше блідло темно-синє небо, щоби перейти в ясно-цитринову, а далі в помаранчеву краску. Нарешті із-за обрію вистрілило вгору золоте проміння, як величний павиний хвіст. За ними висунулося вмите ранньою росою, виспане і всміхнене сонце. Тоді щойно поклало блискучі вії на землю і післало свій погляд на захід. А де тільки впав той погляд, там родилася казка. Самоцвіти звисали з кожної билинки, золотом блистіли пні дерев, а сіра мряка змінялася на дорогоцінну парчу.

Дід Федорій здійняв капелюх і перехрестився.

— Сподоби, Господи, день сей без гріха сохранитися нам.

В тишу літнього ранку летіли черстві слова і, здавалося, самі перемінялися в золото.

Саме коні виїхали на горбок і пристанули. В тій хвилі очі всіх звернулися в сторону Бужан. Там, далеко на рівнині, де сиза мряка озером розлилася, відгадували рідне село.

Пізнавали по золотім хресті на церковній бані, що високо, над хвилями мряк, горів, як велика свіча.

Зварич дивився й собі в далечінь, і здавалось йому, що крізь опалеву занавісу бачить знайомі лиця дядьків, пані Керницької… Бракувало тільки обличчя Наталки… Не з’являлося в сизій мряці так, як тамті. Одні тільки сині очі променіли, мов дві самітні зорі…

Дід Федорій торкнув коні.