Два рази вимовлена назва великої події змінила хід думок цілого товариства.

Вислід тих думок об’явився в діда Федорія тим, що він здійняв віжки з люшні, сіпнув ними і пустив млинком коротенький батіг.

— Ану! В’є! — покрикнув на коні, і віз покотився швидше.

Під’їхали до лісу, що муром стояв на краю довгополих нив і спинював їх лет на захід. Один тільки шлях продерся крізь гущавину, мов змія крізь буйні трави, і вився все далі й далі. Повіяло від лісу нічним холодом, що разом з мрякою ховався тут перед ворожим сонцем.

Ось і ліс…

Повітря вогке і дотикальне, як вода. Долом срібна мряка притулена до пнів, горою золоті вінці на головах дерев. Гаряче ще, видно, золото на тих вінцях, бо час до часу падають блискучі каплі і тонуть у сріблі мряк.

Прокинувся мовчазний ліс від туркоту воза і заговорив.

З телеграфного стовпа зірвалася криклива сойка і, хлопнувши мокрими крильми, понеслась у гущак розказати сорокам, що побачила. А ці вічно цікаві лісові цокотухи наперед насварили сойку, а тоді почали вже між собою суперечку. Раз у раз підлітала котрась понад сосну, заглядала на проїжджих і висказувала свою думку про них. Ця думка, напевно, була зовсім інша від попередніх, бо зараз після того підіймались протести і насміхи.

— Гарний ліс! — похвалив дід Федорій. — Густий і грубий. То ж то на війні велика поміч. Зайдеш чи заїдеш у нього, то мов у Бога за пазухою. Видиш усіх, а тебе ніхто.

— І вогонь можна розікласти, — догадувався Зварич.

— Можна, як ворог далеко. Треба вважати, щоб диму не було.

Як на потвердження дідових слів, зараз за скрутом блиснула на них мідяним оком ватра.

Якісь постаті сіріли біля вогню, а далі бовваніли коні і високі вози.

— Войсько! — шепнув дід Федорій і не знать чого звільнив їзди.

Під’їхали ближче. На малій прогалині спочивав військовий обоз. Рівними рядами стояли тяжкі обозні вози, накриті зверху полотняними будами. Понад шлях, по ровах і галявах, паслися коні на припонах. Осторонь від возів димилась похідна кухня, а трохи далі, під самою стіною лісу, горіла ватра.

Обоз уже пробурхався зі сну. Вояки крутилися коло возів, дехто мився, поливаючи руки водою з казанка. При кухні стояв кухар у білім фартуху і, як звичайно кухар, воркотів щось без уговку.

Зварич був певний того, що їх зараз задержать і будуть розпитувати, хто вони такі, звідки і куди їдуть. Приготовився вже заздалегідь на те і витягнув свою стрілецьку виказку.

Але, на диво, ніхто їх не спиняв і не питав. Вояки дивились цікаво в їх сторону, підхопили навіть ближче, та воза не здержували. Тільки якийсь вістун, що стояв на дорозі, почав з ними балачку, але якоюсь такою мовою, що Зварич не міг розпізнати, яка це.