— Чого? — сказав задиркуватий Склярський. — Хіба село що таке?..

— Тобі, може, й не жалко. Однако потіхи з тебе батькові, що з торішнього снігу пожитку. Ти як не на музиці, то в дівки…

— Ей, пане Федорій. Молодий! — боронив Зварич. — Хто там зна, як з вами було?!

Дід Федорій всміхнувся вдоволено.

— Не кажу «так», але й не кажу «ні».

— А бачите?

— Гей-гей, коби мені ваша молодість, хлопці, — філософував Федорій, — пускав би я її, як пташку, попід небеса!

— Я її й пускаю, — сказав Склярський, і всі засміялися.

Тільки дід Федорій сумно похитав головою.

— Пускаєш, та не попід небеса, а попід плоти, де є дівка в хаті.

— А ви, діду, відки знаєте?

— Ціле село знає, то й я перечув.

— Перечув! — невдоволено сказав Склярський. — Не одно то плещуть язики. Зараз не мусить бути правда.

— Вже там щось правда в тім є, Василю, — моргнув весело Зварич.

— Хіба я тільки один кинув дівчину? — відповів Склярський.

Зваричеві видалось, що він це до нього випив. Не сказав нічого, бо боявся, щоби з того не вийшла яка неприємна для нього історія. Відчував, що віддалення між ним і хлопцями з села дуже сильно змаліло, відколи він з ними став новобранцем.

Видно, що й другі зрозуміли натяк Склярського, бо якось ніяково всміхнулись, а дід Федорій, помовчавши хвильку, сказав:

— А ви, паничу, оженились би в нашого отця духовного. Дівчина як мальована, і посаг буде. Одиначка!

— Де мені ще до женячки, пане Федорій, — відповів швидко Зварич і, щоб затерти враження, зівнув. — Я навіть і не думаю. До того тепер війна. Бог знає, де чоловік опиниться.

— Все в руках Милосердного, — сказав побожно дід. — Але правду кажете: війна…