— Ану! Чого став, в’є! — і цвігнув батогом.

Задума зіскочила з воза, а віз весело закудкудакав.

Опам’яталися хлопці, мов збудилися зі сну.

Пішло з горба, і бужанська долина зникла з-перед очей.

Запала остання занавіса…

Зварич аж головою метнув, відганяючи непотрібні думки. Поправився на сидженню і сказав веселим голосом:

— Закуримо?!

— Чому ні. Закуримо! — обізвалися хлопці.

А дід Федорій додав:

— І я закурю цигарку. Нехай уже потім люльку.

Пустив коні кроком, замотав віжки на люшню і обернувся до Зварича.

Петро витягнув папіросницю і частував усіх за порядком.

Федорій взяв папіроса і якось так незручно встромив його в рот, що всі засміялися.

— Нема чого сміятися! — дорікав дід. — Звісно: весь вік люльку тягнеш!

Відкурив від сусіда і, не втягаючи в себе, пускав дим на вітер.

— Смачний тютюн, — приговорював, — і запашний, як ялівець. Тільки що дуже слабкий.

— Вам, дядьку, вже язик від люльки задубів, то й не чуєте, — обізвався Василь Саганів.

— Задубів, та не мені, а тобі. Досі ще й слова не вимовив. Сидиш та плачеш, що мамину запаску пустив.

— Та й ви, пане Федорій, не дуже були розмовні, — вмішався Зварич.

— Та й ви, паничу, — відтяв дід. — Що то багато балакати, — додав по хвилі. — Село як село. Здається, таких сіл досить на світі, а виїдеш куди — жаль збирає. Правда, хлопці? — звернувся до новобранців.