Проте доля розсудила інакше…

Критики не тямлять себе, буквально шаленіють, коли подібні моменти трапляються в голлівудському фільмі (наприклад, у якомусь вестерні чи черговій серії з безкінечних пригод Джеймса Бонда). Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що під час справжньої гри у покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це нереально!

У книзі «Історія Лізі», розводячись на цю ж тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі на кличку Ральф, який загубився, коли хазяї відпочивали у штаті Флорида (східне узбережжя). Як же вони здивувались, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штаті Орегон (західне узбережжя) схудлого, але в той же час зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собацюра пройшов по діагоналі Сполучені Штати Америки, повернувшись додому дорогою, яку ніколи не знав і не міг знати.

Ще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новенький (чотири роки на службі) і повністю справний «Airbus A330» розбився, впавши в океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, в результаті чого відмовили, покрившись льодом, сенсори, що визначають швидкість руху повітряного судна. Без коректних показів швидкості відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають ніяких заходів — просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів, що вели рейс AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішив потягнути джойстик на себе, задерши ніс літака. 330-й набрав висоту, видряпався вище, ніж дозволяли його технічні параметри, стрімко втратив швидкість і звалився у плаский штопор. Навіть у цьому випадку не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що вимагається від П’єр-Седріка Боніна, — нахилити джойстик уперед, опустити ніс літака, дати йому набрати швидкість і повернутись до нормального польоту. Але ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого 58-річного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про те, що літак у звалюванні, продовжує невтомно відхиляти джойстик[134] назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, оскільки комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, діється з літаком. Через три хвилини борт AF447 валиться в океан (о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик), в одну мить відправляючи на той світ двісті двадцять вісім життів… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник надумав написати роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається через те, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, позаяк тупо не в’їжджають, що відбувається? Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, з піною на губах стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.