Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, але сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли потрапить до найнижчих галерей. Крім того, у нього з’явився орієнтир — хай лише звуковий, та все ж це краще, ніж ніякого — до хлопця долинало деренчання відбійних молотків та притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.

Крім електричного світильника, Сьома запасся фотоапаратом, блокнотом, кульковою ручкою і мобільним телефоном (останній узяв через калькулятор, що був серед установлених програм). Фотокамера теліпалась на шиї, решту «спорядження» він розштовхав по кишенях.

На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьома спинився (стукіт звучав геть як серце велетенського чудовиська; хлопець почувався біблійним персонажем, що потрапив у черево кита, і протискується стравоходом поміж легенями… нерівномірність стукоту не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями). Семен витягнув з джинсів мобілку і покосився на екран. 10:32. Його не цікавив час, просто він мусив чимось зайняти руки, поки відважиться.

Формально заборону спускатися Джейсон не відміняв, але зараз сивочолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом з Лео.

«І що? Блін, що це міняє? — міркував Семен. — Якщо мене засічуть, то схоплять і без Джейсона». А те, що його засічуть, не підлягало сумніву: протягом дня в підземеллі тинялось достобіса індіанців і учених.

«Але й стовбичити тут до обіду я також не можу». — Його тягло вниз наче магнітом.

(…ми ж не в змозі опиратися силі тяжіння, правда?..)

Хлопець ще раз зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її в кишеню. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно колотилась у мозку, за межі активної частини свідомості (так, саме так, це десь приблизно в задниці), він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.

Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.

«Нормальок», — підбадьорив себе Сьома, пришвидшуючи крок (щоб світло попереду вмикалось раніше, ніж зануриться в темряву секція коридору, що лишається позаду). Клац… Клац… Клац… Клац… Світлова бульбашка повзла за ним по коридору.

За одним із поворотів хлопець несподівано побачив освітлену ділянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалась назустріч.

«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і зачаївся за рогом.