На щастя, перед поворотом була одна з вузьких келій, які хлопець помітив під час нічного візиту в підземелля. Сьома заховався у заглибленні і завмер, коли лампа згасла.

«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові у такт з ударами серця.

Невдовзі з-за повороту з’явились двоє мачігуенга. Індіанці, понуро опустивши немиті голови, несли дерев’яний ящик довжиною метр і шириною півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи його за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згинались під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.

«Фух, пронесло…» — від серця відлягло, проте тремтіння в ногах не зникло. Трохи почекавши, хлопець продовжив спуск.

Через хвилину Сьома впізнав галерею, де розташувались Біла кімната і приміщення з «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки торохтіли зовсім поряд (схоже, в кінці коридору, куди він учора так і не дійшов), а сам перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, яке роїлось уночі біля входу в Білу кімнату, зникло, так, наче пилюка поглинула, всотала його.

Хлопець проминув облицьований мармуром вхід до кімнати з написами, вирішивши спершу зазирнути в приміщення, звідки долинав туркіт молотків. Вхід був метрів на десять нижче по коридору, позначений плямами світла (штучного… цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вривались у коридор.

Досягнувши проходу, Сьома спинився і зазирнув досередини. За кострубатим входом відкривалась простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами і підлогою, що нагадувала поле танкової битви. Долівка знаходилась на півметра нижче порогу і, судячи по тому, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою. Четверо мачігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро розбивали виламані шматки граніту на уламки, орудуючи кирками і велетенськими чавунними молотами. Просто під порогом сидів хтось із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), проробляючи над кожним уламком дивну процедуру. Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував на лівій руці, а потім водив над ним правою. Після цього в більшості випадків уламок летів до дерев’яного ящика (брата-близнюка того, що несли індіанці, з якими зустрівся Семен на підході до низинних галерей). І тільки поодинокі шматки приковували до себе більшу увагу. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площадку для зважування (на якій стояла кілограмова гирька), а під неї, і дивився, що буде. Звісно, нічого не відбувалося, і камінь летів у ящик до решти.