XCI

14 серпня 2012 року, 09:12 (UTC – 5) Паїтіті

— Роботи небагато, не лякайся.

Виразний італійський акцент. Його відчувала навіть Сатомі.

Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред намету, що слугував кухнею, крадькома розглядаючись. Чорнявий чоловік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з іншого боку широкого кухонного стола і витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фартух до колін, футболка і короткі шорти (все разом виглядало кумедно). Акуратно вичесане назад темне волосся ледь кучерявилось на кінчиках, пасуючи до рельєфного лиця (заглиблення на підборідді, ямки під щоками, випуклі вилиці, широко поставлені глибокі очі) і абсолютно не пасуючи до решти: одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті тілисті ноги, і дивитись виключно на вимиту і старанно викладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена в елітному диско-клубі, а не за кухаря, що варить невибагливе їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців-мачігуенга. В дальньому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили картоплю нереально великими ножами (леза — щонайменше по тридцять сантиметрів).

Попри ранню годину під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартусі висіли мутні краплі поту. Над мийками була поличка з двома сітчастими колонками, до яких через немислиме переплетіння зелених і червоних дротів був підключений потріпаний CD-плеєр «Walkman». Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд рокотав низьким приємним голосом:

— Зараз домиються тарілки. — Темноволосий чоловік повернув вибрите підборіддя в напрямку доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. — Ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?

Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без «Metallic’и» в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.

— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.

Японка звела голову і твердо проказала:

— Я не боюсь.

— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. — Сатомі так не вважала. — До речі, мене звуть Марко. — Чоловік ще раз тепло посміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня з обох рук наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.