У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди потягнулись гострими піками до небес, тож пілоту «Мі-17» доводилось активно маневрувати, пробиваючись на захід по глибоченних ущелинах, часом опиняючись у місцях, де крутобокі скелі наступали з трьох сторін. При цьому вертоліт жодного разу не підносився вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного «Мі-17» достатньо потужності, щоб перемахнути найвищий хребет, що розділяє сельву і пустельне західне узбережжя Південної Америки, залишивши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була скритність. «Мі-17» ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Внаслідок цього протягом останніх двох годин пасажири вертольота, куди б не повернулись, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані химерними тінями кручі; вони наступали зліва, справа, спереду, часом ховали за собою небо. Додавали перцю висхідні та низхідні потоки повітря, що іноді кидали гвинтокрилу машину на добру сотню футів вгору чи вниз.

Щойно гори залишились позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабився і повеселішав. Він перекинувся кількома жартами з молодим (на вигляд молодшим за Левка) штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні було найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по щоці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв через хитавицю в салоні, і безперестану щирив доглянуті зуби. Крім нього й Левка в салоні сиділи троє: два амбали зі «служби безпеки» й один молодий перуанець.

Левко сидів у кріслі біля правих дверцях (навпроти сивочолого) і дивився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Зненацька він помітив ідеально прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямках, подекуди утворюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. «Мі-17» ішов достатньо високо, щоб бачити, що лінії тягнуться на кілометри. Хлопець ніколи не був у цьому місці, але одразу впізнав його.

— Це Наска?

— Ага, — кивнув Джейсон і без причини підморгнув Левку. Якби українець не сидів поряд із ним весь політ, то подумав би, що сивочолий заклав за комір кілька келихів віскі або ж нюхнув добрячу порцію кокаїну.

Левко повернувся до споглядання візерунків на землі, коли Джейсон посмикав його за футболку. Хлопець зиркнув на чоловіка. Той жестом попросив Левка нахилитись (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватись, щоб чути один одного).