18 серпня 2012 року, 12:33 (UTC – 5) Паїтіті
— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.
— Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.
Мотки були різними. У першому була скручена так звана
— Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що тримається. — Забий.
— Ти ледь на ногах стоїш.
— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускалися.
— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче остерігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.
— А я прошмигнув непоміченим. Майже всі каменярі потяглись на терасу обідати.
— Величезний, — пробурчав Ґрем, копнувши носаком більший з мотків.
— Вибач, чувак, іншого не було.
— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.
Левко машинально потягнувся до перемикача і погасив світло. Ніхто не запитав, для чого. Відблисків, що заповзали з коридору, вистачало, щоб розрізняти силуети один одного і розкладені по кутках скромні пожитки.
— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — півшепотом запропонував українець.
— Давай.
Разом з мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку (щоб займала менше об’єму) і запхали під один із матраців.
— Думаєш, не видно? — скептично покосився Ґрем. Матрац виступав над сусіднім на два пальці.