— Чув? — Левко повернув голову до Ґрема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.

— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.

Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від вертольотів, їх постійно підганяли криками.

— Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:

— Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але гадаю, має вистачити.

Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.

— Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.

— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.

— Під самим носом? Ні.

Несподівано зліва й позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули голови.

— Я так і знав, — промовив Ґрем.

— Що то? — спитала японка.

— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

— Це не «наш», — сказав росіянин. «Colibri» непорушно стояв менш ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

— Знаю, — з досадою буркнув Ґрем.

Лопаті великого «Мі-17» розкручувалися, спочатку повільно й безшумно, згодом усе швидше, і скоро повітря наповнилось поки що холостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відкритих багажних дверей «Мі-17» Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боягузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порожні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ставало білим, мов молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі (схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою) хмари.

— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко підскочив і побіг до пірамід.