Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся настільки, що подальші прояви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабились (після першого спуску, під час якого Лео гойдався над прірвою, немов бульдог вчепившись у канат зубами, судоми не відпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпалися, як у алкоголіка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з піврічного запою). Долоні перестали пітніти (ось це мало б насторожити найбільше). Серцебиття стишилось, припинивши гатити об барабанні перетинки. А запах… Солодкавий запах щез. Точніше, Левко більше не відчував його.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії і далі шарпало завихреннями (сила вітру не зменшилась), проте виття відступило. Здавалось, наче негоду відтіснили невидимим звуконепроникним склом кудись на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Те тепло, неначе чиїсь гладкі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, вилиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитись тихо, сміятися не можна, та вже не розумів чому. Через мить хлопець з подивом усвідомив, що не здатен пригадати, над чим сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався по мотузці і страшенно боявся… Але чого?.. Чого боятися?.. Тут так затишно, спокійно і тепло… і… і…

Левко перестав рвати листя і тихенько загиготів. Просто так, без причини. Затим він спустився нижче, влаштувавшись на товщих гілках так, щоб обіпертись спиною і випростати ноги. Ігноруючи скажені пориви вітру, геть забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлась під ногами, він розслабився. З подивом глипнув на майже повну торбу з квітами і листям, привішену до шиї. Що це?.. Він що, збожеволів?.. На дідька йому стільки листя?.. Колись у нього вдома були хом’ячки, і на початку кожної осені він рвав і сушив їм траву, з якої протягом зими робив кубельця в акваріумі. Трава хом’якам подобалась більше за газети і навіть більше за м’яку деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя?.. І тут-таки забув, позбувся незручних думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що викликав новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, і несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не почув, оскільки наспів линув зсередини нього. Хлопець незчувся, як замугикав ту мелодію, легко перейнявши мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:

Замугикав достатньо голосно…

CXVII