«Все — баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружились до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що під кулаками вже голе м’ясо, але думав про це відчужено. Теліпаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. За мить він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.

Притримуючись носками кросівок за виступ, Левко почекав кілька секунд і продовжив спуск.

Дощ стих, так і не почавшись.

Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже приловчився: віддаляючись від муру, обвивав ногами канат, коли ж його несло назад — виставляв ледь зігнуті і міцно зіставлені ноги перед собою. Зіткнення були не дуже болючими, можна терпіти. «Це як приземлятися з парашутом, — думав Левко, — двадцять разів підряд».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став виглядати бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в суцільній темряві нічого не бачив. Упершись ногами на десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє і нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії лишалось метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.

Підбадьорившись, Левко вирішив прискорити спуск: розслабив ноги і став з’їжджати на одних руках. Ще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і де можна буде перепочити.

Хлопець надто пізно зрозумів, що означає відсутність тремтіння мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.

Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше трьох метрів, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці побіліли від напруги, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалась на шиї.

«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка мала метрів двадцять чотири — двадцять п’ять у довжину, але (враховуючи, що Ґрем тримав її навстоячки та ще й обмотав навкруг пояса) не діставала до бруґмансії.

Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він зірветься вниз. На одній руці ніяк не втриматися. Разом з тим, довго висіти на двох він теж не міг — долоні пітніли від страху.

Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся колінами в гладеньку прямовисну поверхню, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори (ліву руку, зуби, і коліна, котрі, щоправда, постійно зісковзували), він наважився звільнити праву руку і перенести її на півметра вище.