Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працювати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посолений, перемішаний і политий олією.
— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом з намету.
Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.
— Ти куди?
— Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».
— Ось же умивальник.
— Ну, Марко…
Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом однорідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що кидав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.
— От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.
— Я повернуся.
Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.
CXXXI
Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.
Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.
Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підглядаючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбирались у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина заходилася витрушувати зілля з рукавів, чоловік журливо похитав головою. Ой-йо, приправи не носять у рукавах кофти.
«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — зауважив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».