— Так. О першій почнуть скликати.
— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметесь до їдальні.
— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.
Левко не стримався і на радощах вищирив зуби.
— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто
Сьома клацнув зубами, не дозволивши ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться робити, вони мусять перти до кінця. Вони вже стали на рейки і розігналися. Назад вороття немає.
CXXXIV
19 серпня 2012 року, 12:03 (UTC – 5) Паїтіті
Назустріч йому хтось спускався.
Марко повільно підіймався галереєю до виходу, досі не знаючи, як йому вчинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові фігури. «Спецназівці» Джейсона. То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча Марко не знав цього. У таке важко повірити, але у невеликому і цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ще ширші й глибші за провалля, які розділяли плебеїв і вождів у первісних племенах. Попри те що Марко працював кухарем на Твердині сім з лишком років (відтоді як його покликав брат), він, по суті, не спілкувався з ґевалами, що становили найближче оточення Джейсона, і досі не знав їхніх імен. Марко сумнівався, що хтось, крім Амаро Кіспе і, можливо, Ірландця, знає.
Один зі здорованів (Роджер) тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у хатині Джейсона, найближчий хороший алкоголь знаходиться кілометрів за п’ятсот від цього місця. Швидше за все, у пляшці самогон, який потайки женуть мачігуенга в одному зі своїх бараків. Ясне діло, його смакові якості лишають бажати кращого, але градус лупить як треба. У бурштиновому світлі галерейних ламп очі Зорна і Марґоліса посоловіло виблискували.
Марко спинився. Зумисно, щоб хоч на кілька секунд відтягнути час зустрічі і зважити все. Він вагався. З одного боку на шальках терезів розташувалася любов до брата і ненависть до його вбивць (один із цих двох товстолобиків цілком може виявитись тим, хто чотири роки тому через придуркувату партію в покер забив на смерть Луку Молінарі). З іншого — тяжіло почуття відповідальності. Хай якою різношерстою і недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою (подекуди, правда, не зовсім зрозумілою), а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися зазіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне але: до почуття відповідальності додавався інстинкт самозбереження. Бранці несли загрозу їм усім, в тому числі і йому, Марко Молінарі, а значить, він мусив захищатися.