Спитавши дозволу (Марко впирався, як міг тягнув час, та зрештою неохоче дозволив), Сатомі заспішила до тих рівнів Твердині, де були лабораторії, сейфи з аномальними зразками і лаунж-кімнати вчених. Троє з шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі панує собача (за мірками Мадре-де-Діос) холоднеча, висловили бажання обідати (снідати?) у своїх кімнатах. Один з археологів, Джеррон Старкс, визвався допомогти японці. Він піднявся нагору і допоміг їй принести в підземелля таці з шістьма порціями для себе і своїх колег (Марко ду-у-уже повільно накладав страви…).

Коли Сатомі повернулась, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, переминались вкінці черги, що вже почала обкручуватись довкола столів, а мачігуенга невдоволено гуділи: попри те що все було готово, Марко Молінарі досі не роздавав порції, відповідаючи на обурливі заклики хмурим мовчанням.

— Що сталося? — Сатомі зазирнула у вічі Ґрему.

— Не знаю. — Мулат неспокійно переступав з ноги на ногу. — Кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.

— Він якийсь дивний. — За винятком невиразних плям рум’янцю, що проступали на щоках, Сьома був страшенно блідий. Він відчував, що затримка пов’язана з отрутою в їжі. Хлопець покосився на японку: — У тебе там все гаразд?

— Так. — Вона інстинктивно покосилась на вхід у Твердиню, наче остерігаючись, що звідти виповзе хтось із науковців, ригаючи власною жовчю. — Вони вже починають їсти.

Росіянин стиснув губи і видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.

— Погано. Ми поспішили.

— Не розумію, чому він тягне…

Несподівано Марко визирнув з намету, збуривши нову хвилю притлумлених нарікань. Дивився він не на колону роздратованих індіанців, а в тому напрямі, де знаходився спуск до галерей, куди за секунду до того косувала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті, ледь відкриваючи стиснуті зуби, очі приховані чолкою. Постоявши секунд п’ять, він щез у наметі.

Вигляд італійця насторожував.

— Що ти про це думаєш, бадді? — спитав Семена американець.

— Боюся, що він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.

— Ні-і… — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.

13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Зверхньо обдивившись вервечку робітників-мачігуенга й охоронців, ґевали протиснулись під брезентом (вони завше приходили і брали їжу без черги). Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по таці. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох гівнюків були величезними, навіть як для таких гігантів: гірка салату здіймалася сантиметрів на десять над краями таці, решта таці була так рясно залита підливкою, що крізь коричнюватий соус не було видно рису.