По дорозі хлопці забігли в «нору», щоб захопити з собою найнеобхідніше, і неочікувано наштовхнулись на Ґрема й Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами. Щойно прибігли.

— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключі?

Ґрем люто зиркнув на українця. Відповіла Сатомі:

— Ні. Ми навіть не заходили в хатину.

— Чому?

— Добрі новини: ми знаємо, хто другий. — Дівчина озирнула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід. — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє і підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.

— Лайно! — Сьома скинув угору затиснуті кулаки.

— Все пропало, — глухо, але водночас із притлумленою полегкістю промовив Ґрем.

— Заспокойтесь. — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей хлоп? Що він зараз робить?

— Спить у гамаку, підвішеному між пальмам на крайньому західному кінці тераси аж за ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.

Вартового й епіцентр подій (їдальню, навіси й бараки) розділяла понад сотня метрів, а тому, коли почали проявлятись перші ознаки інтоксикації і на терасі здійнявся гармидер, перуанець продовжував спати. Його не розбудили ні крики, ні постріли.

— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підібратися.

— Так. У нього автомат.

— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не переставав розпитувати хлопець.

— Лежить поряд з ним.

— О’кей. — Левко один за одним робив глибокі вдихи, щоб хоч трохи приборкати тремтіння. — О’кей…

— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.

Сьома кинув здивований погляд на американця.

— Спробую усунути його, — тихо промовив українець.

— Як?!