Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає оніміння. Він міг згинати й розгинати пальці (майже всі, крім мізинців) і рухати ступнями. Повернулось відчуття голоду, що також було добрим знаком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водив ступнями і безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не виплеснулась на лице і не задерла кутиків губ. Радів він зовсім не тому, що параліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольота ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.

CLIII

20 серпня 2012 року, 11:41 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос

— Ти впевнений, що це правильна притока? — Еріка озирнулась на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, впадала в Такуатіману.

— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.

— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.

— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.

— Без скелі ми не знайдемо озер.

Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, похитав головою:

— Тих озер може й не існувати.

— Ти думаєш, над нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?

— Я так не думаю, але ці історії про Паї…

В цей момент вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.

— Глянь, Ерні!

— Бачу… — пілот нахмурився, — бачу.

Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.