— Це я. — Він поклав на стегно другу долоню.

Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко зануривши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґрему на шию.

— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — Здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка голосно розридалась. — Як… ти… м-мене… з… знайшов? — переборюючи щеняче скімлення й плач, спитала вона.

«Що значить знайшов?» — насупив брови Ґрем.

— Дівчинко, заспокойся. Що б не трапилось, то був лиш сон. — Обіймаючи, хлопець відчував, як швидко колотиться її серце.

— Сон?! — верескнула Сатомі.

— Так, усе це с…

— Це не сон! Я нічого не бачу!!!

Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторонився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі» було достатньо. Вона не може не бачити.

— Сатомі? — нервово зірвалося з його губ.

Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, який сполучає око з об’єктом, чиє зображення передається в мозок. Він починається в зіниці і закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Ґрем із жахом усвідомив, що погляд у японки більше не є відрізком. Її погляд став променем, що виточується з кришталика і летить в нікуди.

— Я втратила зір! — Чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина заридала ще сильніше.

CLII

20 серпня 2012 року, 11:36 (UTC – 5) Паїтіті