АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась порожньою!

Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому з темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Їх розділяло чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три…

Дві…

Одна…

На Сьому війнуло сухим (мертвим!) холодом, і шепіт відновився.

(аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с…)

Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:

— Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.

«iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.

CLXXII

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не судилося побачити, і чекав Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває лихо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.