Ми вантажимося на борт літака, він пірнає в нічне небо. Я схиляю голову Едові на плече з надією, що зможу задрімати. Але, знаєте, цей літак… Коротше, я трохи боюся, що двигун заглухне, і тоді…

— Керстін, годі лютувати.

— Ти не розумієш.

— Де мені!

— Ти не розумієш. Послухай, той чоловік — таки мій батько, то як він міг так учинити зі мною? Робота, звичайно, важлива річ, та я думала, що… Власне, я думала, що я для нього важливіша за будь-яку роботу… Ілюзія. Так ніколи не було, то чому щось мало змінитися? Він пожертвує і мною, і будь-ким, аби виграти. Може, він таким і був, а я не знала? Я тепер у всьому сумніваюся. І я не знаю, як зберу все це докупи. Я розумію, що доля світу — важлива причина, але… Я не знаю, коли зможу йому пробачити.

— З часом усе владнається. Головне — ми цілі, ми летимо додому… На тебе чекає твоя родина.

— А ти?

Не знаю. Я втомилась. Я не знаю, чого хочу.

— Торі, ти мене чуєш? Що ти робитимеш?

— У мене є ще справи. Я повинна повернутись.

— У джунглі?

— Так. Але ненадовго.

Коли ми торкнулися землі, ніч зустріла нас, як давніх знайомих. Вона просто перекочувала на цей бік. Якось дивно — все ніч і ніч… Ми мовчки йдемо до входу в ангар, там чекає машина. Якийсь чоловік стоїть біля неї. Його біла сорочка яскраво видніє в темряві.

— Еріку!

Керстін біжить до нього, він робить крок назустріч… Я не хочу дивитись на це. Ед стискає мою долоню. Нічого, любий, оте в мене вже минулося. Майже минулося. Залишився лише смуток — тінь чогось нездійсненого. Я впораюся з цим. Ерік мав рацію. Я вже маю того, хто потрібен мені для щастя.

А в Еріка є Керстін. Он вона, обіймає його, а він вдивляється в її обличчя, гладить щоки. Так і має бути. А мені вже час.

— Торі, чекай!

Я не хочу зараз ні про що говорити. У мене є справи. Я маю летіти далі. Там, у давньому храмі, ми запалимо багаття і загнуздаємо подаровану силу — настав час. Клан Ягуара кличе нас, і той поклик дедалі голосніший з кожним днем. Ми знали, що так буде.

— Нічого не кажи, Бартон.

— Тітка Роза чекає на тебе. І кіт. Куди ти?