Френні саме розверталася до тарілки, коли в око їй впав магнітний тримач для ножів, що висів біля шафи для посуду. Тримач змайстрував батько з двох магнітних смужок. Ножі висіли на них лезами вниз. На металі вигравало яскраве сонячне світло. Френні затримала погляд на ножах. У її очах застигнув тупий, здивований вираз, а руки безперестанку перебирали складки фартуха.

Нарешті, хвилин із п’ятнадцять по тому, вона згадала, що нібито чимось займалася. Та чим? Знічев’я серед її думок вигулькнув перефразований вислів зі Святого Письма: «Перш ніж дістати скалку з ока братового, дістань колоду з ока власного». Френні замислилася. Скалку? Колоду? Її завжди непокоїв цей химерний образ. Що то за колода? Гральна? Дерев’яна? Були ще й колодки, які прибивали до взуття, колодки-кайдани, а одного з мерів Нью-Йорка звали Ейб Колод, і це вже не кажучи про пісню «Гріхи стануть вашими колодками» — вони вчили її на канікулах у біблійній школі.

…перш ніж дістати скалку з ока братового…

Та річ була не в оці, а в пирозі. Френні розвернулася до нього й побачила, що по її шматку повзає муха. Вона зігнала комаху. Па-па, місіс Мухо, мій пиріг не для всіх.

Френні втупилася в пиріг. Матері з батьком не стало, вона це знала. Мати померла в центральній лікарні Сенфорда, а труп батька, у майстерні якого завжди було так затишно одній маленькій дівчинці, лежав у ліжку просто в неї над головою — синій, білий, задубілий. Чому всі думки їй римуються? Чому вони проносяться з таким жаским дзвоном-передзвоном, наче ідіотські скоромовки, які кружляють у голові під час гарячки? Є в собаки блохи, його кусають трохи…

Зненацька вона опритомніла, і її скрутив незрозумілий жах. У кімнаті стояв запах диму. Щось горіло.

Френні рвучко озирнулась і побачила пательню з картоплею, яку поставила смажитись і забула. Над сковорідкою здіймався стовп смердючого диму. Жир розлітався розлюченими бризками: краплі олії потрапляли на конфорку, спалахували й гасли, ніби поряд стояв невидимець і клацав бутановою запальничкою. Денце пательні геть почорніло.

Вона торкнулася ручки, тихо зойкнула й відсмикнула пальці — було надто гаряче, щоб братися за неї голими руками. Френні схопила рушник для посуду, обмотала ним ручку й винесла сковорідку, що шкварчала, наче дракон, через кухонні двері надвір. Поставила на верхню сходинку ґанку. Пахнула жимолость, гули бджоли, та Френні ледве це помічала. Зціпеніння, яке притлумлювало її емоційні реакції останні чотири дні, на мить послабилось, і вона перелякалася. Перелякалася? Ні, вона була нажахана, лише за крок від справжньої паніки.