— Ні! — крикнула Френ сонячній кухні.

Вона ходила туди-сюди та обмірковувала свою проблему. Першим на думку спало поховальне бюро. Та хто буде… хто візьметься…

— Перестань давати задню! — розлючено гримнула вона в порожній кімнаті. — Хто його поховає?

Від звуку її голосу з’явилася й відповідь. Кришталево ясна відповідь. Вона. Хто ж іще? Звісно ж, вона.

———

Було пів на третю, коли вона почула, як на під’їзну доріжку завернула автівка. Її потужний двигун басовито й самовдоволено бурчав. Френні поклала лопату на край ями, яку копала на городі, між рядків із помідорами й латуком, і розвернулася. Їй зробилося трохи лячно.

Автомобілем був новісінький, кольору зеленої пляшки «кадилак купе де віль», і вигулькнув із нього шістнадцятирічний Гарольд Лодер. Френні миттєво відчула наплив неприязні. Гарольд їй не подобався, і вона не знала нікого, хто б гарно до нього ставився, включно з його сестрою-небіжчицею Емі. Можливо, його не любила навіть власна мати. Френні сяйнула млява іронічна думка: буде кумедно, якщо з’ясується, що єдиною, крім неї, здоровою людиною в Оґанквіті виявиться один із тих, хто їй відверто не подобався.

Гарольд був редактором шкільного літературного журналу й писав химерні оповідання від другої особи або в теперішньому часі, інколи поєднуючи ці прийоми. «Ти йдеш коридором маячні, штовхаєш розколені двері й спостерігаєш за орбітами зірок» — отакий у Гарольда стиль. І якось Емі повідала Френ одну таємницю:

— Він дрочить і спускає просто в штани. Як тобі така бридота? Спускає в штани й носить ті самі труси, доки вони не почнуть хрускотіти.

Гарольд мав чорне масне волосся. Він був доволі високим парубком, трохи вищим за шість футів, однак у тих футах було двісті сорок фунтів ваги[148]. Він надавав перевагу гостроносим ковбойським чоботам, широким армійським поясам і заквітчаним сорочкам, які роздувалися на ньому, наче вітрила. Паски він постійно підсмикував, бо черево в нього було значно більшим за дупу. Френні не цікавило, скільки він дрочить, скільки важить і кого копіював цього тижня — Райта Морріса[149] чи Г’юберта Селбі-молодшого[150]. Та коли вона дивилася на нього, їй завжди робилося незручно й трохи гидко, ніби завдяки недорозвиненій телепатії відчувалося, що кожнісінька думка Гарольда вкрита плівкою слизу. Френні не вважала його небезпечним навіть за цих обставин, та, певне, він поводитиметься так само неприємно, а то й ще бридкіше.

Гарольд її не помітив — він дивився на дім.

— Є хто вдома? — крикнув Гарольд, а тоді просунув руку в опущене вікно «кадилака» й посигналив.