Тоді висунули пропозицію вигнати хворих відпочивальників.

Більшість дачників похмуро зауважили, що, сплачуючи податки за котеджі, вони роками допомагали нужденним, місцевим школам, дорогам та громадським пляжам. Саме завдяки літнім грошам лишалися на плаву підприємства, які від середини вересня до середини червня ледве животіли. Коли до них так чемно ставляться, жителі Оґанквіта можуть не розраховувати, що відпочивальники повернуться. Тож хай самі тягнуть свою лямку, ловлячи лобстерів та копирсаючись у багні в пошуках мідій та інших молюсків. І врешті-решт місцеві погодилися не випроваджувати їх із міста — у голосуванні дачники здобули значну перевагу.

Бар’єри поставили до півночі, а до світанку наступного дня, 25 червня, уже застрелили кількох людей. Не просто поранили — було троє-четверо вбитих. Майже всі вони їхали з півночі — нажахані, очманілі від паніки втікачі з Бостона. Деякі з них охоче завертали до Йорка, а інші були надто ошалілими й намагалися або протаранити барикади, або об’їхати їх ґрунтовим узбіччям. Та з ними розібралися.

До вечора того дня більшість вартових також захворіли й палали гарячкою, раз по раз затискаючи дробовики колінами, щоб сякнутися. Деякі з них просто непритомніли, і їх відвозили до імпровізованого шпиталю, який організували в міській раді, — там вони й помирали. Фредді Діленсі та Кертіса Бошампа спіткала саме така доля.

Учора вранці батько, який був категорично проти всіх отих барикад, не встав із ліжка, і Френні сиділа вдома й доглядала його. Пітер не дозволив їй відвезти його до шпиталю. Він сказав дочці, що, коли йому судилося померти, він волів би віддати Богові душу вдома — з гідністю та не серед чужих людей.

До обіду дорожній рух майже повністю зупинився. Паркувальник громадського пляжу Ґас Дінзмор сказав: на узбіччях так багато машин, що навіть досвідчені водії не можуть проїхати. Можливо, це й на краще, бо до полудня двадцять п’ятого числа лишилося менш ніж три дюжини чоловіків, спроможних вартувати на барикадах. До вчора Ґас почувався чудово, однак тепер і в нього текло з носа. Насправді Френні здавалося, що, крім неї, у всенькому місті лишилася єдина здорова людина — Гарольд, шістнадцятирічний брат Емі Лодер. Сама Емі померла якраз напередодні перших міських зборів. Її весільна сукня лишилася в шафі, так і не вдягнута.

Сьогодні Френ іще не виходила на вулицю. Учора її провідав Ґас, і відтоді вона нікого не бачила. Уранці кілька разів чулося ревіння двигунів, десь один за одним гримнули два дробовики, ото й усе. Непорушна тиша лише посилювала відчуття нереальності.