Френні пригадала, як чистила картоплю, як висипала її в змащену олією «Вессон» сковорідку. Тепер пригадала. Та на деякий час вона просто… оце так! Просто забула.

Вона стояла на ґанку, досі стискаючи в руці рушник, і намагалася пригадати точний порядок думок після того, як поставила смажитися картоплю. Френні це здавалося дуже важливим.

Ну, спершу вона подумала, що страва, яка складатиметься із самої смаженої картоплі, не дуже поживна. Потім спало на думку, що, якби «Макдональдз» на трасі 1 не закрився, їй би не довелося готувати. Вона б прихопила бургер. Просто сіла б у машину й підкотила до віконця. Узяла б чвертьфунтовий бургер[145] та велику картоплю — ту, що продають у яскраво-червоних картонках. З маленькими плямами жиру на білому папері всередині. Безсумнівно шкідливо, безперечно відрадно. Та й узагалі вагітним властиві дивні кулінарні забаганки.

Це підвело Френні до наступної низки думок. Кулінарні забаганки нагадали про полуничний пиріг, який зачаївся в холодильнику. Зненацька їй здалося, що вона хоче шматок того пирога більше за все на світі. Френні дістала його, та десь тоді їй в око впав держак для ножів, який батько зробив для матері (місіс Едмонтон, дружина лікаря, так заздрила, що два роки тому Пітерові довелося змайструвати ще один для неї й подарувати на Різдво), і її мозок просто… замкнуло. Скалки… колоди… мухи…

— О Господи, — сказала вона порожньому подвір’ю та запущеним батьківським грядкам.

Сіла, затулилася фартухом і заплакала.

Коли сльози висохли, їй стало трохи краще… та страх нікуди не дівся. «Невже я втрачаю розум? — спитала вона себе. — Невже воно відбувається ось так, на тлі нервового зриву чи як там його назвати? Невже почуваєшся саме так?»

Відколи помер батько (трапилося це вчора, о пів на дев’яту вечора), її концентрація розпорошилася. Френні забувала, що робила, її мозок відчалював у якомусь мрійливому напрямку, і вона просто сиділа й ні про що не думала. Навколишній світ вона усвідомлювала так само, як усвідомлює його капустина.

Батько помер, і Френні ще довго сиділа біля його ліжка. Урешті спустилась і ввімкнула телевізор. Просто так, знічев’я. Як то кажуть, тоді це здалося гарною думкою. Показував лише WCSH, дочірній канал NBC — транслювали якесь божевільне телешоу-суд. Чорношкірий чоловік, утілення найстрашнішого жахіття ку-клукс-кланівців про африканських мисливців за головами, удавав, ніби страчує чоловіків пострілами з пістолета, а глядачі аплодували. Звісно ж, це мусила бути вистава, бо справжніх убивств по телевізору не показують, однак воно не виглядало вдаваним. Якимсь дурнуватим чином їй це нагадало про «Алісу в Країні див», однак у цьому випадку «Відтяти йому голову!» кричала не Червона Королева, а… що? Хто? Певне, Чорний Принц. Хоча важко було назвати Принцом того громилу в пов’язці.