Звук різонув по нервах. Вона б не озивалася, та коли Гарольд розвернеться, щоб сісти в машину, він побачить і яму, і Френ, яка сидить на земляній купі. Вона мало не піддалася спокусі впасти, заповзти далеко в город і просто лежати між горохом і квасолею, аж доки він утомиться й піде геть.
«Припини, просто припини. Урешті-решт це ж жива людина».
— Гарольде, я тут! — гукнула Френні.
Гарольд підскочив, і його сідниці гойднулись у вузьких штанях. Очевидно, він просто катався й не очікував кого-небудь знайти. Гарольд повернувся до неї, і Френ пішла до краю городу, обтрушуючи ноги й готуючись до того, що на неї витріщатимуться: на ній були білі спортивні шорти й легка блузка на бретельках. Гарольд рушив назустріч, обмацуючи Френ очима.
— О, Френ, — радісно бовкнув він.
— Привіт, Гарольде.
— До мене дійшли чутки, що тобі вдалося не підхопити ту жахливу хворобу, тож твій будинок став моєю першою зупинкою. Вирішив місто об’їхати.
Він усміхнувся до неї, показавши зуби, вочевидь, не дуже близько знайомі із зубною щіткою.
— Гарольде, мені було дуже прикро дізнатися про Емі. А твої батьки?..
— Боюся, що так. — Він опустив голову на кілька секунд, а тоді рвучко підвів її, тріпнувши сплутаним волоссям. — Та життя триває, правда?
— Мабуть, — безживно протягнула Френ.
Його погляд знову ковзнув до її грудей, потанцював на них, і Френні пожалкувала, що не вдягнула светра.
— Як тобі моя автівка?
— Це машина містера Бренніґена, так?
Рой Бренніґен був місцевим ріелтером.
— Була його, — байдуже промовив Гарольд. — У часи нестач і злиднів я гадав, що всіх, хто їздить на таких тиранозаврах, слід повісити на найближчій вивісці «Саноко»[151], та все змінилося. Менше людей — більше газоліну.
«Газолін, — майнула в голові Френ очманіла думка. — Він дійсно сказав “газолін”».
— Більше всього, — договорив він.
Його очі заблищали пустотливим сяйвом: погляд опустився на ямку пупка, підскочив до обличчя, ковзнув до шортів і знову зринув до лиця. Усмішка в Гарольда була водночас і веселою, і ніяковою.
— Гарольде, ти вибач, але я…