— І чим же ти тут займаєшся, дитя моє?

Нереальність намагалася прокрастися до її думок, і Френ усвідомила, що замислюється про те, скільки витерпить людський мозок, перш ніж луснути, як розтягнута канцелярська гумка. «Батьки померли, та це я витримаю. Якась навіжена болячка поширилася цілою країною, якщо не цілим світом, косить праведних і грішних з однаковою байдужістю — я й це витримаю. Я рию яму на городі, який іще минулого тижня полов мій батько, і коли вона буде досить глибокою, я покладу до неї його тіло — мабуть, і це витерплю. А от Гарольда Лодера, який катається на «кадилаку» Роя Бренніґена, обмацує мене поглядом і називає своїм дитям… Господи, не знаю. Просто не знаю».

— Гарольде, — терпляче мовила вона. — Я не твоє дитя. Я на п’ять років за тебе старша. Це фізично неможливо.

— То лише такий вислів, — сказав він, закліпавши очима від її ледве стримуваної люті. — А що воно взагалі таке, ота яма?

— Це могила. Для батька.

Гарольд Лодер тихо й знічено зойкнув.

— Зараз я піду до хати — перш ніж закінчу, хочу попити трохи води. Щиро кажучи, Гарольде, буде краще, якщо я вийду й тебе вже тут не буде. У мене немає настрою.

— Зрозуміло, — порожнім голосом проказав він. — Але, Френ… тут, на городі?

Вона вже рушила була до будинку, та ці слова її розлютили, і вона крутнулася до Гарольда.

— Ну а що б ти запропонував? Покласти його в труну й відтягти її на цвинтар? Заради Бога, навіщо? Він любив свій город! І взагалі, до чого тут ти? Яке тобі до цього діло?

У неї потекли сльози. Френ розвернулася й побігла до кухні, мало не врізавшись у передній бампер «кадилака». Вона знала, що Гарольд дивиться на її гойдливі сідниці та запасається матеріалом для порнофільму, який постійно крутиться в його голові, — ще ніколи в житті Френ так не злилася й не засмучувалася.

Протимоскітні двері з виляском зачинилися в неї за спиною. Вона підійшла до раковини й одну за одною випила три склянки холодної води. Глибоко в її лоба ввігналася срібна голка болю. Здивований живіт скрутився. Френ замружилась і схилилася над порцеляновою раковиною — знудить чи ні? За мить шлунок сказав, що прийме ту воду, принаймні спробує.

— Френ? — почувся тихий, непевний голос.

Вона розвернулася й побачила, що за дверима, мляво звісивши руки, стоїть Гарольд. Він мав стурбований і нещасний вигляд. Раптом Френні стало його шкода. Гарольд Лодер — парубок, який катається сумним, спустошеним містом у «кадилаку» Роя Бренніґена; парубок, який, певне, жодного разу не ходив на побачення; хлопець настільки затурканий, що все це могло здаватися йому однією злою насмішкою: побачення, дівчата, друзі… усе. Може, включно з ним самим.