— Гарольде, вибач.

— Та ні, я не мав права нічого казати. Слухай, як хочеш, я допоможу.

— Дякую, та я б радше зробила все сама. Це…

— Це особисте. Авжеж, розумію.

Френ могла б дістати з кухонної шафи светр, та, звісно ж, він здогадається, нащо вона його вдягла, а їй не хотілося знову його знічувати. Гарольд старається бути хорошим хлопцем — певне, для нього це те саме, що розмовляти іншою мовою. Вона вийшла на ґанок, і кілька секунд вони просто стояли й дивилися на город, на яму та землю, накидану біля неї. А навколо, наче нічого не змінилося, дрімотно бринів день.

— Що будеш робити? — спитала вона.

— Не знаю, — відказав він. — Однак… — Гарольд замовк.

— Що?

— Ну, важко сказати. Я не найпопулярніша людина на цьому клаптику Нової Англії. Сумніваюся, що місцевий люд поставить мені пам’ятник, навіть якщо здійсниться моя давня мрія і я стану славетним письменником. Між іншим, гадаю, що, коли ця земля виростить іще одного відомого письменника, я буду вже старцем із бородою до пояса.

Френні нічого не сказала, лише стояла й дивилася на нього.

— Отже! — вигукнув Гарольд, і його тіло здригнулося так, наче те слово вибухнуло в його роті. — Отже, я змушений розмірковувати над цією несправедливістю. І вона, ця несправедливість, видається мені такою жахливою, що легше повірити, ніби бевзням, які відвідують місцеву цитадель навчання, таки вдалося звести мене з розуму.

Він підсунув окуляри, що сповзли з носа, і Френ співчутливо помітила, яка занедбана в нього шкіра. Невже йому ніхто не казав, що мило з водою впоралися б бодай із дещицею тих прищів? Чи всі були надто заклопотані гарненькою, мініатюрною Емі й дивилися тільки за тим, як вона виблискувала в Університеті Мейну із середнім балом у 3,8, як закінчила навчання на двадцять третьому місці з-поміж тисячі однокурсників? Емі, яскрава, життєрадісна красуня, проти незграбного Гарольда.

— Звести мене з розуму, — тихо повторив він. — Катаюся містом на «кадилаку» з учнівським посвідченням. І глянь на ці чоботи. — Він підтягнув джинси, відкривши пару блискучих, вигадливо розшитих ковбойських чобіт. — Вісімдесят шість доларів. Просто зайшов до «Човна-чобітка» та вибрав пару свого розміру. Почуваюся самозванцем. Актором у виставі. Сьогодні було кілька миттєвостей, коли я був певен, що збожеволів.

— Ні, — сказала Френ. — Як там кажуть? Я буду у твоєму сні, якщо ти зайдеш до мого[152]? Ми не здуріли, Гарольде.

Від нього тхнуло так, ніби він не мився днів три-чотири, та її це більше не переймало.

— Можливо, було б краще, якби виявилося, що таки здуріли.