Схлипуючи від болю й жаху, Нік з усіх сих штовхнув Бутове тіло, і воно впало — чи радше сповзло — з нього. Нік виборсався, тримаючись за поранене око, і завмер. Горло горіло вогнем. Здавалося, немов його скроні стискають безжальні лещата.

Нарешті він помацав підлогу, знайшов свічку та підпалив її настільною запальничкою. У слабкому жовтому світлі він побачив Рея Бута — той лежав долілиць, схожий на мертвого кита, якого викинуло на берег. Від пострілу на сорочці збоку з’явилася кругла обсмалена діра завбільшки з оладок. Набігло чимало крові. У тріпотливому світлі велетенська безформна тінь Бута простяглася до дальшої стіни.

Стогнучи й не віднімаючи руки від ока, Нік почвалав до невеликої вбиральні. Він поглянув у дзеркало, побачив, як між пальців сочиться кров, і неохоче прибрав руку. Роздивитись як слід не виходило, та могло виявитися, що тепер він не просто глухонімий, а ще й одноокий.

Він повернувся до офісу й копнув безживне тіло Рея Бута.

«Підправив мене, — сказав він мерцеві. — Спершу зуби підрихтував, а тепер іще й око. Задоволений? Якби міг, ти б обидва ока видлубав, так? Вичавив би очі й полишив мене у світі мерців глухим, німим і сліпим. Отак ти хотів, пацане?»

Він знову копнув Бута, та від того, як носак черевика вгруз у мертву плоть, Нікові зробилося погано. Трохи згодом він підійшов до койки, сів на неї та схилив голову на руки. Зовні панувала непроникна темрява. Зовні гасли всі вогні світу.

Розділ 34

Розділ 34

Довгими днями (скільки було тих днів? хто міг сказати напевне? тільки не Сміттєбак, це точно) Дональд Мервін Елберт — відомий серед тих, хто ділив із ним похмуре й заплутане шкільне минуле, як Чувак-Сміттєбак — блукав вулицями Повтенвілля, штат Індіана, кривився, дослухаючись до голосів, що звучали в його голові, ухилявся й затулявся від пожбуреного привидами каміння.

Гей, Сміттєбаче!

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, зараз я в тобі покопирсаюся! Що, підпалив кілька вогників цього тижня?

Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?

Гей, дитя зі сміття, купиш трохи гасу?

То як, Сміттяче, сподобалася шокова терапія в Терр-От?

Сміття…

…гей, Сміттєбаче…

Іноді він знав, що ті голоси несправжні, та іноді волав до них, щоб замовкли, а тоді усвідомлював, що єдиним звуком є його власний голос, який відлунює від будинків і вітрин, відскакує від шлакоблочних стін автомийки «Скрабба-Дабба», у якій він раніше працював, а тепер, уранці 30 червня, сидів та їв великий кособокий сендвіч з арахісовим маслом, желе, помідорами та гірчицею «Ґалденз Дьябло». Жодних голосів, окрім його власного: він бився в житлові будинки та крамниці, і його відсилали назад, наче небажаного гостя, тож він повертався до вух Чувака-Сміттєбака. Бо якимсь дивом Повтенвілль спорожнів. Усі його мешканці кудись поділися… Правда? Люди завжди казали, що він несповна розуму, і саме так міг подумати божевільний — що єдиною живою душею в його рідному місті є він сам. Та погляд повсякчас вертався до велетенських білих та круглих нафтових цистерн, що бовваніли над горизонтом, наче низькі хмари. Вони стояли між Повтенвіллем і дорогою до Ґері й Чикаґо, і Сміттєбак знав, чого хоче, йому це не снилося. Бажання було кепським, та воно йому не примарилось, і він знав, що не зможе із собою нічого вдіяти.