———

— Ага, пиздюшко, піймалася, — прошепотів Сміттєбак і сторожко роззирнувся: раптом хтось почув, як він уживає брудну лайку?

Звісно ж, ніхто нічого не почув, адже він був на вершечку цистерни № 1, та й навіть якби Сміттєбак був унизу, навкруги не було ані душі. Самі привиди. Над ним пропливали гладкі білі хмари.

З кубла насосної машинерії стирчала велика труба: її сопло сягало понад два фути в діаметрі, мало насадку, яка змикалася з тим, що нафтовики звали шлангом зчеплення. Суто випускна труба. Наразі цистерна була доверху сповнена неетильованим бензином, із сопла витекло трохи палива (пінта чи близько того) — блискучі струмочки прорізали тонкий шар пилу. Не випускаючи з рук великого гайкового ключа й молотка, Сміттєбак відступив на крок. Він упустив інструменти, і вони задзеленчали об металеву поверхню.

Виявилося, що паливо, яке він приніс із собою, не потрібне. Сміттєбак підняв каністру, крикнув: «Стережися, бомба!» — і скинув її вниз. З величезною цікавістю він дивився, як блискуча каністра наближається до землі. На півдорозі вона вдарилась об драбину, відскочила й полетіла далі, перекидаючись і розбризкуючи з пробоїни янтарну рідину. Бах.

Сміттєбак розвернувся до випускної труби й подивився на лискучі калюжі бензину. З нагрудної кишені дістав пачку паперових сірників і зачаровано поглянув на них. У його очах вирували провина та збудження. На пачці була реклама, у якій ішлося про те, що в чиказькому університеті Ла Салль можна заочно здобути освіту з будь-якої спеціальності. «Я стою на бомбі», — подумав Сміттєбак. Він заплющив очі, а його тіло тремтіло від страху й екстазу, охоплене знайомим холодним збудженням. Пальці заніміли.

Гей, Сміття! Ти, сірник йобаний!

———

Із закладу в Терр-От його випустили в тринадцять років. Вони не знали, чи вилікувався він, але сказали, що так. Їм була потрібна його кімната, щоб посадити туди іншого божевільного пацана. Сміттєбак поїхав додому. Він добряче відстав від шкільної програми, а надолужити не виходило. У Терр-От він пройшов шокову терапію, і, коли повернувся до Повтенвілля, у нього траплялися провали в пам’яті. Він міг готуватися до контрольної, а тоді забути половину з прочитаного й завалити її, набравши лише 60 або й 40 балів.

Проте деякий час він нічого не підпалював — хоча б так. Здавалося, усе повернулося до норми. Шерифа-батьковбивці не стало: він був у Ґері, чіпляв фари до «доджів» («чіпляв колеса на шмаровози», як казала його мати). Мати знову працювала в кав’ярні. Усе було добре. Звісно, над горизонтом бовваніли цистерни «Чірі Ойл», схожі на велетенські відбілені бляшанки, а за ними здіймався дим із заводів Ґері (міста, у якому жив шериф-батьковбивця), і можна було подумати, що там щось горить. Він часто загадувався, як би спалахнули ті цистерни. Трьома окремими вибухами, що порвали б його барабанні перетинки на дрантя та підсмажили очі просто в орбітах? Трьома стовпами вогню (отець, син та святий шериф-батьковбивця), що місяцями палали б і вдень, і вночі? Чи, може, узагалі б не горіли?