Те, що його мати вийшла заміж за шерифа Ґрілі, було неправильно. Того року, коли Дональд пішов до четвертого класу, він почав підпалювати поштові скриньки — тоді він спалив пенсійний чек старенької місіс Семпл, і його знову спіймали. Коли чоловік Саллі Елберт, Ґрілі, заговорив про те, щоб віддати хлопчика до закладу в Терр-От, вона влаштувала істерику: «Ти гадаєш, він божевільний! Як це десятирічний хлопчик може бути несповна розуму?! Ти просто хочеш його здихатися! Здихався його батька, а тепер хочеш позбутись і його самого!» Ґрілі лишалося читати хлопцеві моралі, бо не можна було відправляти Дональда до виховної колонії. Хіба що йому б захотілося, щоб малий повернувся додому з роздовбаною дірою замість дупи, а дружина подала на розлучення.

———

Угору сходами, угору сходами. Сталь тихо дзвеніла від його кроків. Він лишив голоси внизу, і ніхто б не докинув камінця аж так високо. Автомобілі на паркінгу мали вигляд блискучих іграшок «Корджі»[171]. Чулися далекий спів пташок і голос вітру, що шепотів йому на вухо й стогнав у якійсь трубі. Унизу виднілися поля та ліси: розмаїття зелених латок із легким блакитним відтінком, якого надавав їм сонний вранішній туман. Чувак-Сміттєбак усміхався й щасливо підіймався металевою спіраллю — угору й кругом, угору й кругом.

Коли він ступив на пласку круглу вершину, здалося, що опинився прямо під куполом світу, і якщо задерти руку, то з нього можна зішкрябати блакитну крейду небес. Чувак поставив каністру, поклав інструменти та просто стояв і дивився. Звідти можна було побачити Ґері, бо труби тамошніх заводів уже не диміли, і повітря над містом було так само чистим, як над його головою. Чикаґо здавалося маревом, закутаним у літню спеку, і далеко на півночі простягалася блискуча блакить, яка була озером Мічиґан, або ж йому просто хотілося так думати. Повітря мало м’який, золотавий аромат, що нагадало Сміттєбакові про спокійні сніданки на яскраво освітленій кухні. І скоро день спалахне.

Облишивши каністру, він підніс набір інструментів до насосного устаткування й замислено глянув на нього. Сміттєбак мав інтуїтивне розуміння всіляких механізмів — він розбирався в них так само, як деякі люди із синдромом саванта множать і ділять семизначні числа без сторонньої допомоги. У цьому не було нічого осмисленого: він просто обвів насос поглядом, а тоді його руки взялися до роботи — працювали вони швидко, упевнено й без зайвих зусиль.

———

Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?

Коли Дональд ходив до п’ятого класу, він розпалив багаття у вітальні покинутого будинку в Седлі, сусідньому містечку. Ватага місцевих дітлахів відлупцювала Сміттєбака, і вітчим посадив його в холодну, бо тепер до нього тягли руки й дорослі: «Та якби не пішов дощ, через цього клятого маніяка півміста згоріло б!» Шериф Ґрілі сказав дружині, що таки доведеться відправити Дональда на перевірку до того закладу в Терр-От. Саллі відповіла, що, коли він так учинить із її сонечком, з її єдиним дитям, вона його кине, однак Ґрілі не послухав, суддя підписав папери, і Чувак-Сміттєбак залишив Повтенвілль на два роки. Мати розлучилася, пізніше того ж року виборці висловили недовіру шерифові, і Ґрілі виїхав до Ґері, де влаштувався на завод і далі працював на конвеєрі зі збирання автівок. Щотижня Саллі приїздила на побачення зі Сміттєбаком і щоразу плакала.