— О Господи милосердний, — простогнала вона.

— До Нью-Йорка хотіло потрапити стільки ж людей, скільки й намагалося з нього втекти. Не знаю, для чого взагалі було ставити блокпост із боку Джерсі. Певне, вони й самі не знали. Якийсь розумник вирішив поганяти підлеглих, створити видимість роботи…

Рита сіла на дорогу й заплакала.

— Не треба, — сказав Ларрі.

Він опустився навколішки біля неї. Пережите в тунелі ще не вивітрилося з голови, і він не міг злитися на цю бідолашну жінку.

— Рито, усе гаразд.

— Що гаразд? — рюмсала вона. — Що гаразд? Бодай щось гаразд?

— Хай там як, а ми вибралися. Це вже щось. І ще свіже повітря. Правду кажучи, Нью-Джерсі ще ніколи не пахнув так добре.

Ці слова заробили йому кволу усмішку. Ларрі глянув на подряпини, які лишили на її щоці та скроні скалки кахлів.

— Варто було б зайти до аптеки та обробити порізи перекисом водню, — сказав він. — Ти зможеш іти?

— Так, — Рита подивилася на нього з такою тупою вдячністю, що йому стало ніяково. — І знайду собі нове взуття. Якісь кросівки. Робитиму лише те, що казатимеш. Справді.

— Я накричав на тебе, бо засмутився, — стиха промовив Ларрі, змахнув волосся з її лоба та поцілував подряпину над правим оком. — Я не такий уже й поганий хлопець.

— Головне — не кидай мене.

Він допоміг Риті підвестися та обійняв її за талію. Вони повільно рушили до пропускних будок, проминули їх і пішли далі, залишивши Нью-Йорк позаду.

Розділ 36

Розділ 36

У центрі Оґанквіта був невеличкий парк із гарматою часів Громадянської війни та військовим меморіалом. Після того, як помер Ґас Дінзмор, Френні пішла посидіти біля озера з качками, щоб покидати в нього каміння й поспостерігати, як ширяться водні кола на спокійній поверхні, розбиваючись об латаття, що облямовує береги.

Позавчора вона відвела Ґаса до пляжного будинку Генсонів. Френні злякалася, що, коли зволікатиме й далі, Ґас уже не зможе пересуватись і місцем його довічного ув’язнення (певне, її предки скористалися б саме таким евфемізмом — страшним, однак влучним) стане спекотна маленька буда біля пляжного паркінгу.

Вона здогадувалася, що Ґас помре того вечора. Його бив жар, він марив, мов божевільний, двічі випадав із ліжка й тинявся спальнею старого містера Генсона, перевертаючи речі, перечіплявся, падав, знову підводився. Він гукав до людей, яких там не було, говорив із ними, дивився на них, а його емоційний стан змінювався від веселощів до переляку. Френні навіть почало здаватися, що невидимі співрозмовники Ґаса справжні, а вона — привид. Дівчина благала Ґаса, щоб він повернувся до ліжка, але для нього її не існувало. Френні доводилося повсякчас відступати вбік, бо, якби вона не зійшла з дороги, Ґас збив би її з ніг та пройшовся просто по ній.