Френні трохи постояла в нерішучості, та врешті підійшла до дверей і постукала. Ніхто не озвався, але вона чула, як десь там, усередині, плаче Гарольд.

— Гарольде?

Жодної відповіді. Тільки плач.

Вона зайшла до коридору — у ньому було темно, прохолодно й смачно пахло: ліворуч була комора місіс Лодер, і скільки Френні себе пам’ятала, там стояв аромат сушених яблук і кориці — пирогів, які мріють про народження.

— Гарольде?

Вона пройшла коридором до кухні, і Гарольд був там. Він сидів за столом, учепившись руками у волосся та спустивши зелені ноги на знебарвлений часом лінолеум, який місіс Лодер завжди тримала в бездоганній чистоті.

— Гарольде, що сталося?

— Іди геть! — крикнув зарюмсаний хлопець. — Забирайся, я тобі не подобаюся!

— Подобаєшся. Гарольде, ти нормальний. Може, не супер, але нормальний. — Вона замовкла, задумавшись. — Насправді, беручи до уваги всі обставини, мушу сказати, що наразі ти один із моїх улюбленців.

Від цих слів Гарольд іще дужче розревівся.

— У тебе є щось попити?

— «Кул-ейд», — сказав він, чхнув, витер ніс і, не відриваючи погляду від столу, додав: — Він теплий.

— Звісно ж, теплий. Воду ти набрав із міської колонки?

Як і багато інших маленьких містечок, Оґанквіт мав громадську колонку. Її поставили в мерії, та протягом останніх сорока років вважали радше архаїкою, аніж практичним джерелом води. Іноді з нею фотографувалися туристи. Ось, дивіться — громадська колонка в маленькому приморському містечку, ми там відпустку провели. Ой, така славна цікавинка…

— Ага, саме там.

Вона налила їм по склянці й сіла. «Мали б розпивати його в альтанці, — подумала вона. — Можна було б і мізинці відстовбурчити».

— Гарольде, що не так?

Хлопець видав химерний, істеричний сміх. Непевною рукою він узяв свій «Кул-ейд», осушив склянку й поставив її назад на стіл.

— Не так? Невже щось не так?

— Тобто, може, це щось конкретне?