Вона скуштувала «Кул-ейд» і ледве втрималася, щоби не скривитися. Напій не був дуже теплим — певне, Гарольд набрав води зовсім недавно, — але він забув додати цукру.

Урешті він поглянув на неї — обличчя заплакане, і видно, що будь-якої миті він може знову розревтися.

— Я хочу до матері, — просто сказав він.

— Ох, Гарольде…

— Коли це сталося, коли вона померла, я подумав, що не все так погано. — Він стискав склянку й дивився на Френні стомленим, однак пронизливим, дещо моторошним поглядом. — Знаю, тобі це здається жахливим. Та я не здогадувався, як сприйму їхню смерть. Я дуже чутлива людина. Ось чому мене так гнобили кретини з дому жахіть, який місцеві можновладці цинічно прозвали школою. Я гадав, що їхня смерть сповнить мене горем та зведе з розуму, скалічить щонайменше на рік… і, так би мовити, сонце в моєму нутрі… воно… а коли це сталося, моя мати… Емі… батько… «А не так уже й погано», — сказав я собі. Я… вони…

Зненацька він грюкнув кулаком по стільниці. Френні здригнулася.

— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!

— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.

Він ошелешено витріщився на неї.

— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.

Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».

Гарольд витер рота.

— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.

Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.

— Мати завжди захоплювалась Емі. Була її товаришкою, — по-дитячому скиглив він, сам не усвідомлюючи, як жалюгідно це виглядає. — А батька я просто жахав.

Френ розуміла, чого так. Бред Лодер був кремезним, м’язистим чоловіком, який працював начальником на суконній фабриці в Кенненбанку. Певне, він навіть не знав, що й думати про свого гладкого, дивакуватого сина. І як він його взагалі породив?

— Одного разу він відвів мене вбік, — вів далі Гарольд, — і спитав, чи я часом не педик. Саме так і спитав. Я перелякався й заплакав, а він ляснув мене по обличчю та сказав, що як буду таким клятим розмазнею, то мені краще негайно вшиватися з міста. А Емі… гадаю, можна спокійно твердити, що їй було начхати. Соромив її в очах друзів. Як приводила їх, ставилася до мене так, наче я був чимсь на кшталт брудної кімнати.