Та скоро доведеться замислитися над подальшими діями, і вона гадала, що в тих думках мало б з’явитися місце й для Гарольда Лодера. Не просто тому, що вони з ним єдині живі люди в окрузі — Френні не уявляла, що стане з Гарольдом, якщо за ним ніхто не дивитиметься. Вона не вважала себе найпрактичнішою людиною у світі, та якщо вона тут, доведеться згодитися. Гарольд і досі їй не дуже подобався, та принаймні він намагався бути тактовним, і виявилося, що в нього є трохи порядності — химерної, однак справжньої.

Після їхньої зустрічі чотири дні тому він полишив Френ у спокої — певне, з поваги до її горя. Та вона іноді бачила, як він безцільно катається на «кадилаку» Роя Бренніґена. І двічі, коли вітер дув у потрібному напрямку, у вікно її спальні долинало клацання його друкарської машинки — те, що було досить тихо, аби почути той тріск (будинок Лодерів стояв майже за півтори милі[189] від її домівки), немов підкреслювало реальність того, що сталося. Її трохи смішило, що Гарольд знайшов собі «кадилак», однак не замінив звичайну друкарську машинку однією з тих майже безшумних електричних «торпед».

«Не те щоб зараз вона стала йому в пригоді», — подумала Френ. Вона підвелася та обтрусила шорти. Морозиво й електронні друкарські машинки відійшли в минуле. Від цього її взяла сумна ностальгія, і Френні знову зловила себе на тому, що спантеличено розмірковує, як такий катаклізм міг відбутися лише за кілька тижнів.

Знайдуться й інші люди — байдуже, що казав Гарольд. Якщо владна система тимчасово вийшла з ладу, їм доведеться відшукати вцілілих та відновити її. Їй навіть на думку не спало запитати, чому «влада» така важлива, — так само як вона не подумала, чому автоматично відчула відповідальність за Гарольда. Вона сприймала це як належне. Організація та порядок — необхідні речі.

Вона вийшла з парку й повільно рушила Головною вулицею до дому Лодерів. Було вже тепло, та морський бриз освіжав повітря. Зненацька Френні заманулося піти на пляж, знайти гарненький шматок водорості й погризти її.

— Господи, яка ж ти бридка, — промовила вона вголос.

Та, ясна річ, вона була не бридкою, а просто вагітною. Ото й усе. Наступного тижня схочеться сендвічів із бермудською цибулею. І зверху мазнути хріном зі сметаною.

Френ зупинилася на розі, за квартал від домівки Гарольда. Коли вона востаннє згадувала про свій «делікатний стан»? До цього вона наштовхувалася на думку я-ж-вагітна за всілякими химерними кутками — думка ховалася там, наче неприємний бруд, який забули прибрати: краще віддати цю блакитну сукню в хімчистку, і то до п’ятниці (ще кілька місяців, і доведеться сховати її в шафу, бо я-ж-вагітна); краще прийняти душ зараз (за кілька місяців я буду схожа на кита, що миється в душовій кабінці, бо я-ж-вагітна); краще замінити мастило в автівці, а то поршні повискакують чи ще щось (цікаво, що б сказав Джонні в «Сітґо», якби дізнався, що я-ж-вагітна?). Та, певне, вона вже призвичаїлася до цієї думки. Урешті-решт, вона вже на третьому місяці — позаду близько третини строку.