— Гадаю, ти помиляєшся. Я прийшов звідти.

Тепер вони обоє мали вражений вигляд. Вражений і приголомшений.

— Ви також про це подумали? — ледве промовила Френ. — І пішли подивитися?

— Ні, все було інакше. Я…

— Ви брешете! — пискнув Гарольд.

Френ помітила, як в очах Редмана холодно блиснув гнів, та наступної миті вони знову стали карими й спокійними.

— Нє. Не брешу.

— А я кажу, що брешеш! Кажу, що ти звичайнісіньке…

— Гарольде, ану замовкни!

Він ображено глянув на неї.

— Та Френні, хіба ж ти віриш?..

— Як можна бути таким злим грубіяном? — збуджено спитала вона. — Гарольде, бодай вислухай його.

— Я не довіряю йому.

«Зрозуміло, — подумав Стю. — Навзаєм».

— Як можна не довіряти, людині, щойно її зустрівши? Гарольде, ти просто огидно поводишся!

— Давайте я розкажу, що знаю, — тихо сказав Стю.

Він розповів їм скорочену історію, яка почалася, коли Кемпіон зчесав Гепові колонки. У двох словах Стю змалював, як тиждень тому втік зі Стовінгтона. Гарольд тупо дивився на свої руки — вони вискубували мох і методично рвали його на дрібні шматочки. Однак обличчя в дівчини розкривалося, наче мапа скорботної країни, і Стю зробилося її шкода. Вона рушила в подорож із цим хлопцем (слід віддати йому належне: ідея щодо епідемцентрів була досить слушною), без надії сподіваючись, що від старого-й-звичного життя бодай щось лишилося. Ну, довелося розчаруватися. Судячи з її вигляду, розчарування було гірким.

— І Атланта? Пошесть дісталася й до неї? — спитала Френ.

— Так, — відказав Стю, і вона розплакалася.

Стю хотілося втішити її, однак хлопець би цього не потерпів. Гарольд ніяково зиркнув на неї та опустив погляд на зелене дрантя, що набилося йому в манжети. Стю дав їй носовичок. Вона автоматично подякувала йому, навіть не підвівши очей. Гарольд знову нагородив його злостивим поглядом — то були очі маленького свинька, який не бажає ділитися печивом. «Та дівчина — не слоїк із печивом. Ото він здивується, дізнавшись», — подумав Стю.