Стю розказав їм про Ґлена з Коджаком. На довершення він сказав:

— Я йшов до океану, але від ваших слів мої вітрила, так би мовити, обвисли.

— Прикро, — байдуже кинув Гарольд і підвівся. — Готова, Френ?

Вона нерішуче подивилася на Стю, та потім підвелася.

— Час сідати на той чудодійний тренажер. Містере Редман, дякую, що поділилися новинами, які б вони не були.

— Заждіть хвильку, — мовив Стю й також став на ноги.

Він завагався. Чи підійдуть вони? Дівчина — так, а от хлопцеві точно було років сімнадцять, і він явно страждав на найтяжчу форму синдрому «Усі падлюки». Та хіба лишилося вдосталь народу, щоб перебирати людьми? Стю так не думав.

— Певне, усі ми хочемо одного — знайти інших людей, — сказав він. — Я б пристав до вас. Якщо приймете.

— Ні, — відразу ж озвався Гарольд.

Френ збентежилася й переводила погляд з одного на іншого.

— Може, ми…

— Можеш нічого не говорити. Я кажу «ні».

— Мене що, позбавили права голосу?

— Та що з тобою таке? Невже ти не бачиш, що йому хочеться лише одного? Господи, Френ!

— Утрьох легше виплутатись із халепи, — мовив Стю, — а одному скрутно.

— Ні, — повторив Гарольд і торкнувся рукоятки пістолета.

— Так, — сказала Френ. — Ми радо вас приймемо, містере Редман.

Гарольд крутнувся до неї. Він був скривджений та розлючений. Стю напружився — йому здалося, що хлопець збирається вдарити Френ, та потім знову розслабився.

— Значить, отак? Ясно: просто чекала нагоди мене позбутися. — Гарольд так розізлився, що на очах з’явилися сльози, і він розлютився ще дужче. — Гаразд, якщо тобі так цього хочеться. Ну ж бо, іди з ним. Між нами все скінчено, — і він закрокував до припаркованих мотоциклів.

Френні вражено глянула на Стю, а тоді розвернулася до Гарольда.