Тремтячими руками Нік дістав ручку та вивів у блокноті великий, кривий напис. Він вирвав аркуш і показав його Джулі. У голові гупало. Блимнувши на нього палаючими, лютими очима, вона вибила папірець із його руки. Нік підняв записку, схопив її за потилицю та тицьнув папірець просто під ніс. Том заскімлив і позадкував.

— Гаразд! Прочитаю! Прочитаю твої гівняні каракулі!

Там було лише чотири слова: «Ти нам не потрібна».

— Пішов на хуй! — гаркнула Джулі та вирвалася з його хватки.

Вона відступила на кілька кроків. Її очі були так само великими та блакитними, як у мить їхньої зустрічі в аптеці, коли він наштовхнувся на неї мало не буквально, та тепер іскрили від ненависті. Нік почувався втомленим. Чому вони натрапили саме на неї?

— Я тут не лишуся, — мовила Джулі Ловрі. — Я піду з вами. І ти мене не зупиниш.

Та вона помилялася. Невже до неї це не дійшло? Ні, подумалося Нікові, певне що ні. Для неї все це було якимсь голлівудським сценарієм, фільмом-катастрофою. От тільки все відбувалося по- справжньому, і вона грала головну роль. То була стрічка, де Джулі Ловрі (також відома як Янгольське Личко) завжди отримує те, що хоче.

Він дістав із кобури револьвер і націлився на її ноги. Вона завмерла, і з обличчя зринула вся кров. Вираз її очей змінився, і Джулі набула геть інакшого вигляду — уперше за весь час вона показалася такою, якою була насправді. У її світ потрапило щось, чого вона не змогла перекрутити на свою користь. Зброя. На зброю маніпуляторські здібності не подіють.

Раптом до його втоми додалася й нудота.

— Я ж несерйозно, — затуркотіла Джулі. — Зроблю все, що скажеш, Богом клянуся.

Він махнув револьвером: «Іди геть».

Джулі розвернулася й покрокувала, раз по раз озираючись через плече. Вона йшла дедалі швидше, а тоді зірвалася на біг. Нарешті завернула за ріг і зникла з його поля зору. Нік повернув револьвер до кобури. Він тремтів і почувався брудно, огидно — так, ніби Джулі Ловрі була не людиною, а якоюсь бридкою істотою, ближчою до неквапливих, холоднокровних жуків, що ховаються під трухлявими деревами.

Він роззирнувся. Том кудись подівся.

Нік побіг залитою сонячним сяйвом вулицею. Кров страшно гупала в голові, ушкоджене око пульсувало. На те, щоб знайти Тома, у нього пішло мало не двадцять хвилин. Здоровань сидів на задньому ґанку одного будинку, за дві вулиці від ділового центру містечка. Він зіщулився на дивані-гойдалці, притиснувши до грудей свій гаражик від «Фішер-Прайс». Побачивши Ніка, він розплакався.

— Будь ласочка, не змушуйте мене її пити, будь ласочка, не змушуйте Томика Каллена пити отруту, Боже, не треба, татусик сказав, що як щури дохнуть, то й Томик сконає… будь ла-а-асочка!