— Сиплюся, — знову простогнав він.

Ларрі почув у власному скімленні кволий відчай і перелякався. Невже стало так кепсько? Колись він був Ларрі Андервудом — співаком, який записав доволі успішну платівку та мріяв стати Елтоном Джоном свого часу… ой лишенько, як би з цього заіржав Джеррі Ґарсія[267]… і тепер цей парубок перетворився на спущеного гандона, що повзе трасою 9 десь на південному сході Нью-Гемпширу. Бачите отого королівського змія, що плазує гарячим асфальтом[268]? То він. Ларрі Андервуд ніяк не пов’язаний із цією жалюгідною руїною… цією…

Він спробував сісти й не зміг.

— Господи, що за ідіотизм, — захихотів він, мало не плачучи.

Через дорогу, за двісті ярдів[269] від нього, на пагорбі стояв білий занедбаний новоанглійський будинок, що сяяв, наче прекрасний міраж. У нього була зелена обшивка, зелене оздоблення, а на даху — зелений ґонт. Від будинку схилом спускався зелений моріжок, який уже трохи почав дичавіти. Біля підніжжя схилу біг невеличкий струмок, і до Ларрі долинав його чарівний спів. Уздовж води петляв кам’яний мур (певне, він позначав межу фермерських угідь), і над ним схилилися великі тінисті в’язи, посаджені з рівномірними інтервалами. Тож він просто продемонструє, як уміють повзати розпеченим асфальтом спущені гандони, і заляже в затінку — ось що він зробить. І коли його трохи відпустить… коли приведе думки до ладу… зіпнеться на ноги, спуститься до струмка та нап’ється води, умиється. Певне, від нього тхне… Ну то й що? Рита померла, і хто ж його тепер нюхатиме?

У голову полізли похмурі, дурні думки. Чи досі вона лежить у наметі? Уже роздулася та принаджує мух? Дедалі більше скидається на моторошну цукерку, що сидить у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1? Чорт, а де ж іще? Точно не грає в гольф із Бобом Гоупом у Палм-Спрінгс[270].

— Боже, який жах, — прошепотів він і поплазував через дорогу.

Щойно Ларрі опинився в затінку, йому здалося, що на ноги стати він зможе, та напружуватися не хотілося. Проте він не пожалкував сил, щоб обережно зиркнути через плече на дорогу — хотілося впевнитися, що «гарлей» за ним не женеться.

У затінку було прохолодніше (щонайменше градусів на п’ятнадцять[271]), і Ларрі протяжно зітхнув від задоволення й полегкості. Весь день у потилицю било сонце, і він спробував її помацати, та одразу ж шикнув від болю й відсмикнув руку. Згорів? Треба взяти «Ксилокаїн»[272] та інше помічне лайно. Заберіть тих людей зі спеки. Смали, крихітко, смали. Воттс. Пам’ятаєш Воттс[273]? Ще один подих минулого. Та й весь рід людський — то лише одна потужна відрижка з минулого. Величезний золотий вихлоп.