Ларрі стояв посеред дороги, розставивши ноги над рамою велосипеда, який прихопив у крамниці спорттоварів за чотири милі на схід. Він відкрив рот і гукнув чітким голосом:

— Є там хто? Якщо так, чому б вам не вийти? Я вас не скривджу.

Відповіді не почулося. Ларрі стояв під знаком на межі штатів, чекав, пильнував. Цвірінькнула й зринула в небо якась пташка. Більше нічого не ворушилося. Трохи згодом він покотив далі.

———

О шостій вечора Ларрі доїхав до містечка Норт-Бервік на перетині трас 9 і 4, вирішив заночувати там і вранці рушити далі, до океану.

На перехресті трас стояла невеличка крамниця, і в холодильнику знайшлась упаковка з шести бляшанок пива «Блек лейбл». Він ніколи не куштував цієї марки — мабуть, місцева. Ще Ларрі прихопив велику упаковку картопляних чіпсів «Гампті-Дампті» зі смаком солі та оцту і дві банки консервованої яловичої печені «Дінті Мур». Він склав це добро в наплічник і вийшов на вулицю.

Через дорогу був ресторан, і на мить Ларрі здалося, що він побачив, як за будівлею майнули дві довгі тіні, та вони швидко зникли з поля зору. Можливо, то зір викидає коники, однак Ларрі так не думав. Він задумався, чи не перебігти через вулицю й не заскочити їх зненацька: я знайшов, виходьте — гру скінчено, дітки. Та краще не треба. Він знав, що таке страх.

Натомість він рушив трасою далі. На велосипедному рулі вигойдувався напханий наплічник. Попереду з’явилася велика цегляна школа. За нею ріс ряд дерев. Ларрі набрав у посадці гілок на вогнище й склав їх посеред асфальтованого дитячого майданчика. Неподалік був струмок, що пробігав повз текстильну фабрику та ховався в трубу під трасою. Ларрі остудив пиво у воді й підігрів собі печеню просто в бляшанці. Потім узяв бойскаутські казанок із ложкою, сів на гойдалку та заходився їсти. Його тінь ковзала затертою розміткою баскетбольного майданчика туди-сюди, туди-сюди.

Ларрі розмірковував, чому переслідувачі його майже не лякають. Тому, що тепер він упевнений, що то люди. Двоє, а то й більше. До того ж йому стало цікаво, чому цілий день він почувається так добре — так, немов учорашній відпочинок вигнав із його системи якусь чорну отруту. Може, йому просто було потрібно виспатися як слід? Тільки це? Ні, надто просто.

Він вирішив увімкнути логіку. Якби переслідувачі хотіли завдати йому шкоди, вони б уже давно спробували це зробити. Вони б стріляли в нього із засідки або взяли його на мушку та змусили роззброїтись. Забрали б, що схотіли… Та знову ж таки, якщо мислити логічно (як же приємно мислити логічно! усі його думки за останні кілька днів були немов витравлені в мозку кислотою жаху), що таке він має? Коли говорити про матеріальні речі, усюди валяється вдосталь усякої всячини — на всіх вистачить, бо цих «всіх» лишилася жменька. Нащо завдавати собі клопоту? Нащо красти, убивати, ризикувати життям? Усе, про що можна мріяти, сидячи в сральнику з каталогом від «Сірз» на колінах, лежить по всій Америці. Розбий вітрину, заходь і бери.