Вона продовжувала переконувати себе в тому, що Джо звикне до думки: вони потребують цього незнайомця… і не тільки його. Вони не могли лишатися на самоті. Як лишаться на самоті, то так і помруть. Джо звикне. Адже раніше він не жив у вакуумі. І вона теж. Товариство інших людей — сильна звичка.

— Джо, — тихо гукнула вона.

Він міг скрадатися кущами тихенько, як в’єтконгівський партизан, та за останні три тижні її вуха призвичаїлися до цього, і сьогодні їй допомагав місяць. Вона почула тихий шурхіт, шерех гравію й одразу здогадалася, куди він прямує. Попри біль у всьому тілі, вона рушила слідом. Була чверть по десятій.

Вони влаштували стоянку (якщо можна так сказати про дві ковдри) на траві за рестораном «Норт-Бервік гриль», навпроти крамниці з усякою всячиною. Велосипеди сховали в сарай за рестораном. Чоловік, якого вони переслідували, повечеряв на шкільному майданчику через дорогу від них. «Джо, якби ми з ним познайомились, він поділився б їжею, — делікатно промовила вона. — Вона тепла… чуєш, як пахне? Я присягаюся, що смакує краще за цю ковбасу». Джо витріщив очі, засвітивши білками, і злостиво тицьнув ножем у бік вогнища. Попоївши, Ларрі поїхав далі. Надін помітила, що його трохи заносить, і подумала, що він, певне, напідпитку. А тоді він побачив біля дороги будинок, спинився, пробрався на веранду й ліг спати.

Вона прискорилася, кривлячись, коли в п’ятку впиналися камінці. Ліворуч стояли будинки, і Надін рушила далі їхніми газонами, які розрослися й почали вкриватися бур’яном. Трава, що сягала їй мало не до колін, обважніла від роси. Солодко пахла зелень. Це нагадало їй про подібну галявину. Тоді світив повний місяць (наразі в небі сяяв лише білий серп), і вона бігла травою разом із хлопцем: унизу живота розгорілося солодке збудження, і вона виразно відчувала сексуальність своїх стиглих, пружних грудей — Надін п’янило місячне сяйво та трави, що холодили її ноги нічною росою. Вона знала, що, якби той хлопець упіймав її, вона б дозволила йому забрати собі її цноту. Вона бігла, наче індіанець кукурудзяним полем. Наздогнав він її? Та яке це зараз мало значення?

Надін побігла швидше, перестрибнула через цементну під’їзну доріжку, що блищала в темряві, наче крига.

А ось і Джо — стоїть біля дротяної ширми, за якою спить незнайомець. Його труси біліють у темряві. Він має таку темну шкіру, що з першого погляду можна подумати, ніби труси висять у темряві самі по собі. Або так, або там стоїть невидимець із роману Герберта Веллса.

Раніше Джо жив в Епсомі. Вона знала, бо зустріла його саме там. Надін була родом із Саут-Бернстеда — містечка за п’ятнадцять миль на північний схід від Епсома. Неохоче полишивши свій дім, вона методично шукала інших здорових людей. Збільшувала територію пошуків концентричними колами. Урешті вона знайшла Джо — його била гарячка від укусу якоїсь тварини… судячи з розміру, щура чи білки. Він сидів на моріжку в самих трусах і стискав різницький ніж, наче дикун із палеоліту чи смертельно поранений, але й досі небезпечний пігмей. Надін уже мала справу з інфекціями. Вона занесла його в будинок. Чи його це був дім? Вона гадала, що так, проте напевне ніколи не дізнається, якщо Джо сам не скаже. У домі лежали мерці, багато мерців: мати, батько, троє дітей, найстаршому з яких було років п’ятнадцять. Надін знайшла кабінет лікаря, у якому були антибіотики, антисептики й матеріал для перев’язок. Вона не була певна, чи правильні антибіотики взяла, і знала, що хибні ліки можуть його вбити, та якби вона нічого не зробила, він би сам помер. Укус був на нозі, біля кісточки, і те місце роздулося, як камера від шини. Доля була на її боці. За три дні його нога стухла до нормального розміру й жар зник. Хлоп’я довіряло їй. Очевидно, тільки їй, більше нікому. Бувало, що вона прокидалася вранці, а він притискався до неї. Вони оселились у великому білому домі. Вона назвала його Джо. Надін не знала, як його звати, та раніше вона вчителювала, і якщо не знала імен якихось дітей, виявлялося, що всіх дівчаток звати Джейн, а хлопчиків — Джо. Повз дім пройшов солдат. Він сміявся, плакав та лаяв лейтенанта Мортона. Джо хотів наскочити на нього й зарізати. А тепер він націлився й на цього чоловіка. Вона боялася забирати його ніж, бо для Джо він був чимось на кшталт талісмана. Спробує — і він може й на неї кинутися. Хлопчик спав, не випускаючи ножа з рук. Одного разу вона спробувала витягти ніж із його стиснутих пальців (більше для того, щоб перевірити, чи це взагалі можливо, аніж для того, щоб зовсім забрати), і він миттю прокинувся, навіть не ворухнувшись. Ось Джо спить, а ось уже дико витріщається на неї тими моторошними сіро-блакитними очима. Він тихо загарчав і забрав ніж, так і не зронивши ні слова.