Доступним було все, крім людського товариства. Ось це було дефіцитом, і Ларрі чудово це знав. І не боявся він тому, що, на його думку, переслідувачам хотілося саме цього. Рано чи пізно жага спілкування здолає їхні страхи. Тож він просто почекає. Не буде виганяти їх, наче зграю куріпок: від цього стане тільки гірше. Ще два дні тому він би й сам дав драла. Тоді він був надто переляканим, щоб інакше реагувати на інших людей. Просто почекає. Та як же йому хотілося побачити ще когось… Страх як хотілося.

Ларрі знову пройшовся до струмка й сполоснув казанок. Він дістав із води пиво й повернувся до гойдалки. Смикнув за вушко бляшанки, повернувся в бік ресторану, де раніше майнули тіні переслідувачів, та підняв тост:

— Ваше здоров’я.

Ларрі хильнув пива й за кілька ковтків виглушив половину бляшанки. Пішло так пішло!

Коли він прикінчив усі шість бляшанок, було вже за сьому й сонце починало сідати. Він погасив останні кілька жарин, розкидав попіл ногами та зібрав речі. Ларрі був напідпитку й почувався чудово. Він проїхав трасою 9 іще з чверть милі, коли йому трапився будинок із верандою, яку було забрано сіткою від комарів. Лишивши ровер на моріжку, він узяв спальник і відкрив двері веранди за допомогою викрутки.

Ларрі знов озирнувся. Раптом він, вона чи вони потраплять йому на очі? Він нутром чув, що переслідувачі й досі йдуть назирці. Та вулиця стояла безмовною пусткою. Він знизав плечима й зайшов досередини.

Година була ще рання, і він гадав, що трохи пововтузиться, перш ніж заснути, та, очевидно, йому було потрібно надолужити ще трохи сну. Він відключився за п’ятнадцять хвилин. Його груди здіймалися рівномірно й повільно, а біля руки лежала гвинтівка.

———

Надін утомилася. Цей день здавався їй найдовшим у житті. Двічі вона була певна, що їх помітили: уперше — біля Стреффорда, удруге — на межі Мейну з Нью-Гемпширом, коли той чоловік озирнувся й погукав до них. Особисто їй було байдуже, чи помітять їх. Цей один був не божевільним, як мужик, що десять днів тому пройшов повз великий білий дім. Той був солдатом, обвішаним пукавками, гранатами й патронташами. Він сміявся, плакав і кричав, що відстрелить яйця негідникові, якого називав лейтенантом Мортоном. На щастя лейтенанта, той був деінде. Якщо взагалі десь був. Джо злякався того солдата, і, певне, у цьому випадку то було на краще.

— Джо?

Вона роззирнулася.

Джо зник.

Надін була на межі сну й уже зісковзувала на той бік. Вона скинула ковдру й підвелася, скривившись від болю в сотні різних м’язів. Коли вона востаннє долала таку відстань велосипедом? Та, певне, ніколи. А ще було постійне нервове напруження від того, що вона намагалася триматися від того чоловіка на відстані. Якби вони підібралися надто близько, він би помітив їх, і це збентежило б Джо. А якби вони сильно відстали, він міг завернути на іншу дорогу й загубитися. Це збентежило б її. Вона навіть не подумала про те, що Ларрі міг об’їхати їх колом і сісти їм на хвіст. На щастя, принаймні для Джо, Ларрі також не здогадався такого зробити.