— Так.

— Не хочу здаватися покидьком…

Він замовк, сподіваючись, що вона договорить за нього, та Надін мовчала й просто дивилася на нього своїми темними очима.

— Ви не думали його кинути?

Ось так. Виплюнув, наче камінець, і все одно прозвучав, як покидьок. Який із нього хороший хлопець? Та чи правильно, чи розумно було погіршувати ситуацію, обтяжуючи себе десятирічним психопатом? Адже тепер вони жили в жорстокому, брутальному світі.

Він помітив, що в нього втупилися дивні, кольору морської хвилі очі: Джо дивився на нього.

— Я не можу цього зробити, — спокійно промовила Надін. — Я усвідомлюю всю небезпеку й розумію, що вона спрямована головним чином на вас. Він ревнує. Боїться, що ви станете для мене важливішим за нього. Цілком можливо, що він спробує… спробує з вами розібратися, якщо ви не потоваришуєте з ним або не переконаєте його, що не хочете… — Вона замовкла, не докінчивши думку. — Та якщо я кину Джо, це буде вбивство. І я не збираюся бути спільником у цьому. Померло забагато людей, щоби позбавляти когось життя.

— Якщо посеред ночі йому заманеться перерізати мені горлянку, ви станете спільником у цьому ділі.

Надін схилила голову.

Ларрі заговорив так тихо, щоб почути могла тільки вона, — він не знав, чи Джо розуміє їхню мову, та малий стежив за ними.

— Певне, він зробив би це ще минулої ночі, якби ви не втрутилися. Правду кажу?

— Є речі, які могли відбутися, однак не трапилися.

— Дух Майбутнього Різдва[279]? — засміявся Ларрі.

Надін звела до нього очі.

— Ларрі, я хочу піти з вами, та Джо не полишу. Вирішувати вам.

— Завдання ви мені не полегшили.

— А життя зараз яке?

Ларрі замислився. Джо сидів на узбіччі траси й спостерігав за ними блакитно-зеленими очима — кольору моря. А за ними тривожно шуміло справжнє море. Його хвилі бились об берег та шуміли в потаємних каналах, що впиналися в суходіл.

— Гаразд, — мовив він. — Гадаю, ваша м’якосердість до добра не доведе, однак… я згодний.

— Дякую вам. Відповідальність за його дії я беру на себе.